Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Шевченка від 22 вересня 1857 р., де він дає характеристику відомій монографії Костомарова про Хмельницького. Наведемо повністю цей уривок: «После обеда, как и до обеда, лежал и читал «Богдана Хмельницкого» Костомарова. Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!»[277]

На перший погляд, маємо цілком позитивну характеристику і книги, й особи Хмельницького. Але не поспішаймо з висновками. Хоча в монографії Костомарова Хмельницький постає як позитивний герой, але в ній приділено чимало уваги жахам Хмельниччини, її негативним сторонам. Чи не тому Шевченко говорив про повчальність цієї книги.

Загалом ставлення Шевченка до особи Хмельницького змінювалося — від однозначно позитивного, коли цей гетьман трактувався як один із найбільш значних репрезентантів «козацької слави», до вкрай негативного, коли в творах Кобзаря він постає як губитель України. Найбільшим гріхом цього «геніального бунтаря» Шевченко вважав те, що той піддався Московії, а це, своєю чергою, привело до інших нещасть України.

Подібну еволюцію пройшов ще один відомий діяч українського національного руху ХІХ ст. Пантелеймон Куліш (1819–1897)[278]. Відомий він як надзвичайно різностороння людина — письменник, публіцист, вчений-історик, етнограф, мовознавець, перекладач і видавець.

Народився Куліш на теренах колишньої Гетьманщини, у містечку Вороніж Глухівського повіту (тепер Сумська область), у заможній сім’ї козацького походження. І по лінії батька, і по лінії матері його предки належали до старшинських козацьких родин. Це не могло не вплинути на Куліша. У молоді роки він мав значні симпатії до козацтва й належав до провідних козакофілів. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії Куліш став слухачем Київського університету. З 1841 р. вчителював у Луцьку, Києві, Рівному. Як і багато романтиків, цікавився етнографією та історією. У цей час він підтримував тісні контакти з одним із чільних представників «української школи в польській літературі» Михайлом Грабовським, часто буваючи в його маєтку. Сам Куліш говорив про великий вплив на нього цього «ляха й пана»[279]. У 1845 р. журнал «Современник» почав друкувати перші розділи Кулішевого роману «Чорна рада» про козацькі діяння в часи Руїни.

Пантелеймон Куліш

У 1847 р. Петербурзька академія наук відправила Куліша за кордон для вивчення слов’янських мов, а також історії й культури слов’янських народів. Але він був заарештований у зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського братства. Правда, його участь у цій організації не була доведена, але Куліша звинуватили у зв’язках з її членами. Він відбув кількамісячне ув’язнення, після чого його вислали до Тули. Там Куліш працював у канцелярії губернатора й редагував неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850 р. його амністували в зв’язку з 25-літтям сходження на престол Миколи І. Письменнику дозволили повернутися із заслання. Але заборонили друкуватися й служити в установах Міністерства народної освіти. Лише в 1856 р. він отримав дозвіл публікувати твори. Наступного, 1857 року Куліш створив у Петербурзі власне видавництво, яке, окрім його праць, видавало також твори українських авторів — Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка та інших. Тоді ж був виданий укладений ним збірник «Записки про Південну Русь» («Записки о Южной Руси») (1856), значну частину якого становили етнографічні матеріали. Також Куліш заснував і видавав перший український журнал «Основа». У цей період, у 1858 та 1861 рр., письменник здійснив дві подорожі в країни Західної Європи, що суттєво розширило його кругозір, підштовхнуло до переоцінки певних речей.

У 1864–1867 рр. Куліш працював на чиновницькій посаді у Варшаві. У той час зійшовся з деякими польськими діячами. У 1868 р. він поселяється у Львові. Стає тут одним із лідерів українофільського руху, редагує журнал «Правда». Але в 1871 р. повертається до Петербурга. У цей час з’являється етапна історична праця Куліша «Історія возз’єднання Русі» («История воссоединения Руси») (1874 р. — 1, 2 томи, 1877 р. — 3 том), яка засвідчила його різку переорієнтацію щодо розуміння феномену козацтва. У 1877 р. Куліш оселився на хуторі Мотронівці поблизу Борзни (Чернігівщина), де провів останні роки свого життя, помер і був похований. У Мотронівці він підготував і видав трьохтомник «Відхід Малоросії від Польщі» («Отпадение Малороссии от Польши») (1888 р. — 1, 2 томи, 1889 р. — 3 том), який можна вважати продовженням праці «Історія возз’єднання Русі». Зазначені праці, особливо «Історія возз’єднання Русі», викликала негативну реакцію в середовищі українофілів. Адже в них Куліш замахнувся на козацтво.

У молоді роки, як уже говорилося, він позитивно ставився до козацького феномену. Це, наприклад, простежується в його «Повісті про Український народ» (1846).

Історія козаччини в цьому творі загалом зображено в традиційному для козацьких літописців ключі. Звертається увага на козацькі повстання, на те, що козаки зазнавали великих утисків від панів.

Стан України перед Хмельниччиною подається як катастрофа. Куліш пише: «З пригнобленням козаків, з поневоленням міщан і селян, з відреченням дворян від своєї віри, мови, звичаїв Україна, здавалося, загинула назавжди»[280]. І ось у таке лихоліття, зазначає він, «коли Українці менше за все сподівалися волі, провидіння послало їм Хмельницького»[281]. Тобто маємо ідею, притаманну козацькій літературі XVIII ст.: Хмельницький постає не просто як герой, вмілий полководець, а як людина, послана Богом.

Куліш ідеалізує цього козацького гетьмана. Правда, цікаво подивитися, які акценти робляться в цій ідеалізації. По-перше, він намагається утвердити думку про козацьке й (відповідно, українське) походження Хмельницького. Мовляв, хоча його батько належав до дворян, але став козаком і виховував сина в козацькому дусі: «Хмельницький був сином одного дворянина, який за те, що відважився подати голос за пригнічену батьківщину, зазнав переслідувань від інших панів...»[282] Отож, батько козацького ватажка представлений як такий собі дворянин-дисидент. Мимоволі простежується паралель із хлопоманами, які дистанціювалися від свого дворянства й намагалися йти в народ. Батько Хмельницького, за версією Куліша, навіть був позбавлений дворянства. Далі він «подався в степи до козаків, вступив до їхнього війська, одружився з козачкою й став улюбленим товаришем у війську»[283]. По-друге, Куліш намагається представити Хмельницького як грамотну людину. Мовляв, батько готував його не лише до війни, але й для політичного життя. Тому дав сину відповідну освіту: «Богдан Хмельницький, не відрізняючись, здається, нічим від козаків, знав багато наук і мов та під простодушним поглядом таїв глибокий характер і душу, сповнену найвідважніших задумів»[284]. Куліш накладає реалії свого сьогодення (романтичну хлопоманію дворянства, ідеали просвітництва) на реалії далекого XVII ст. Пропонувався такий собі «простонародно»-просвітницький