Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

По-друге, Куліш, керуючись проєвропейськими просвітницькими ідеалами, прагнув цивілізувати Україну, наблизити її до розвинутих європейських країн. Треба мати також на увазі, що переосмисленню феномена козацтва Кулішем передували його поїздки до західноєвропейських країн, де він мав змогу реально ознайомитися з життям цивілізованих народів. Це не могло не вплинути на переосмислення ним українських реалій. Куліш вважав, що ініціатива цивілізації в Україні «завжди належала іноплемінникам і спрямована була задля виключної користі самих цивілізаторів. Хто з українців переходив у такому випадку із ролі пасивної до ролі активної, той зраджував рідній мові та звичаям, відділяв особисті інтереси від інтересів народних і тому, роблячись паном, природно ставав чужою для народу людиною»[297]. Звідси зрозумілим стає полонофільство, русофільство і навіть туркофільство письменника.

Аналіз же історичного матеріалу показував Кулішу, що саме козацтво було антицивілізаційним і антиєвропейським чинником. Звідси його неприязнь до козацтва і прихильність до чужих, зокрема польських, цивілізаторів.

По-третє, треба також враховувати, що в своїх дослідженнях (літературознавчих, історичних, філософських) Куліш відійшов від романтизму й прийняв філософію позитивізму. У його чернеткових записах зустрічаються виписки з праць відомих філософів-позитивістів, зокрема Огюста Конта й Герберта Спенсера. Посилався він і на позитивіста Генрі Бокля[298], який займався питаннями розвитку цивілізації. Виходячи з позицій позитивізму і спираючись на фактологічний матеріал, Куліш прагнув дегероїзувати й деміфологізувати історію. У позитивістському дусі він починає критично осмислювати джерела, відходячи від захоплення козацькими літописами, іншою козацькою лектурою.

З критичних позицій оцінює «Історію русів», яка для багатьох українських романтиків, у т. ч. й раніше для нього, була «Біблією» української історії. Куліш почав розглядати цю працю як «витвір темного фанатизму»[299]. У «скандальному» творі «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» він спеціально говорив про ті історичні фальсифікації, які робилися в козацьких літописних творах, зокрема в Львівському літописі, Літописі Величка. Метою цих фальсифікацій, вважав Куліш, було викликати ненависть до поляків. «Як же то, — вдається він до емоційного викладу, — почувались у серці своїм наші викохані в чернечих бурсах прадіди, почитуючи ці брехні! Як демонськи палав їх дикий дух, загорівшись від цього єхидного підпалу!»[300]

Про остаточну й безповоротну переорієнтацію Куліша, його відхід від козакофільства засвідчила «Історія возз’єднання Русі». Феномен козацтва в цьому творі представлявся таким чином. Мовляв, козацтво постало в складних умовах виживання на прикордонні кількох держав. Ці умови визначили світосприймання козаків. Для останніх притаманною став фаталізм, песимістичне, навіть трагічне, сприйняття життя, контраст між показною веселістю та внутрішньою меланхолією. У козаків сформувалися відчуження від навколишнього світу, несприйняття його та втеча від нього. Таке «світонесприйняття» водночас визначало специфічний аскетизм козаків, їхню байдужість до матеріальних благ.

Куліш вважав, що боротьба козаків за існування, яка схожа на боротьбу за виживання в тваринному світі, зводила їхні інстинкти до найпростіших, зокрема до інстинктів розбійницьких, грабіжницьких, серед яких не лишалося місця для етичних чеснот, релігії і навіть політики.

У плані соціальному Куліш вважав, що козацтво — це породження польської соціально-політичної спільноти, «наріст» у суспільному організмі Речі Посполитої на її східних землях. «Елемент ляхо-шляхецький вкупі з елементом татаро-хлопацьким народив козащину нам на погибіль...»[301] — писав він. Змагання шляхетського духу з духом козацьким, на думку Куліша, визначили перебіг і української, й польської історії[302]. Куліш трактує козаків як силу, ворожу будь-якій державності. Мовляв, козак відкидав усі встановлення верховної влади, не міг дорожити нею як чимось священним. Для козаків не була святою навіть та влада, яку самі вони ставили над собою. Правда, козаки корилися найбруднішому деспотизму обраного ним ватажка. За невдалий похід ватажок відповідав у них власною головою. Тому держава, яка дозволила на своїй території виникнути «кублу крайньої вольниці», приречена була на загибель. Що, власне, й сталося з Річчю Посполитою[303].

Куліш характеризував козаків як «розбійницьку корпорацію», прирівнюючи їх до кочових орд. «Козак, — писав він, — уподібнювався птаху, який клав яйця в чужі гнізда або заривав у пісок. Його моральність визначалась вже одним його побутом. За його бездомності та байдужості до родини, думки світу для нього не існувало... Відкидаючи родинне начало, козак відкидав і начало суспільне... Козак жив за рахунок здобичі і для здобичі. Здобич і слава в його мові були нерозлучні та оспівані в козацьких піснях як однаково моральні»[304].

Зрозуміло, в пізніх роботах Куліша не залишилося нічого від того позитиву в характеристиці особи Богдана Хмельницького, який був у ранніх роботах. Цей діяч постає як антигерой національної історії. Такими самими антигероями постають і козаки, що пішли на Переяславську раду. Погодившись на приєднання до Московії, вони повели себе, зазначає Куліш, як розбійники, «що рятувалися від кари»[305].

Саму ж Переяславську раду він намагався трактувати як закономірне явище в аспекті цивілізаційному: «Навіяний шар західної цивілізації був знесений геть кривавим потоком запорозького бунту і потікши, руйнуючи перепони, втратив свою лють. Москва не змогла б зладити з суспільством, обробленим антируською культурою. Через тяжіння європейських елементів на захід та азійських на схід збулося, в 1654 році, приєднання Малоросії до Росії»[306]. Правда, при всій закономірності цього вибору, Куліш вважав його далеко не найкращим, дотримуючися думки, що Москва була гіршою за Польщу. Але вона зуміла цивілізуватися й «спромоглася на тверду законодавчу і виконавчу власть». У результаті цього вдалося приборкати козаків. «Очуняли ми, — писав Куліш, — отверезились під її протекцією, навіть під її крутим деспоцтвом, і позичили в неї позиченої в німця науки»[307]. Тобто, при всіх негативах, протекція Росії над українськими землями розглядалася як менше зло порівняно із козацькою анархією.

Попри певну схожість еволюції в Шевченка та Куліша поглядів на феномен українського козацтва й Хмельниччини (від апологетики до критики), їхні позиції в деяких питаннях були відмінними.

Якщо Куліш загалом негативно ставився до феномену козацтва, розглядаючи його як антицивілізаційну силу, то Шевченко критикував переважно козацьку старшину та їхніх нащадків — малоросійських дворян. За великим рахунком, Кобзар демонізував Переяславську раду. Це, з одного боку, було його реакцією на ідеалізацією цієї події в російській та проросійській українській літературі, а з другого — реакцією на ту принизливу колоніальну залежність, у якій Україна опинилася в складі імперської Росії.