Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Стояла гнітюча задуха, коли я йшов зустріти жінку, по моєму обличчю струмів піт, волосся було мокре, і з нього по скронях спливала волога. Назустріч мені дибцяли бабці, наче старі жуки, в чорній одежі, в чорних хусточках — їх надило посидіти біля покійниці. Оцей гострий інтерес до смерті в старих жінок — явище увіч атавістичне, подумалося мимохіть мені, — двома речами жінки цікавляться над усе: любов’ю та смертю. Бабусі повільно йшли, власне, повзли дорогою, як ворони, зі своїми ціпками, темними обличчями й каламутними поглядами. Я вітався з кожною, вони на мент застигали, відгукувалися на привітання, дивилися на мене, як на людину іншого світу, а тоді дибцяли далі — їх кликала у своє коло смерть.

Дружина приїхала зморена спекою, розімліла, з торбами, хоч я їй постійно твердив, що мені дуже мало треба аби прохарчуватися, та ще й риби мав достатньо.

— Господи, — сказала вона. — Швидше б пішов дощ!

А дощ уже неподалець ішов, бо там, біля Дніпра, колотилося якесь марисько, блискаючи вогненними очима, гаркаючи і рикаючи, — з нього дзюрком лилася прозора кров. Я встиг розповісти про смерть баби, ми обігнали ще кількох древніх, аж трухлявих, бабусь, коли ж линув дощ. Ми бігли курявною дорогою, яка швидко прибивалася цвяхами крапель, аж здіймалася маленька курява, а коли вскочили в хату, все навкруги загрозливо загуло. Я визирнув за двері — в дворі стояла водяна стіна.

Ми скинули мокру одежу, і я почув її запах, разом з тим запах жінки, з якою ділю своє існування, і запах землі та зілля, — що линув у відчинені двері разом із віддихом води.

Я зачинив двері і відчув гіркий смуток, пригортаючи до себе оте пахке й мокре жіноче тіло. Подумав, що любов і смерть недаремно побіч ходять, бо кожне з’єднання чоловіка з жінкою — це також маленька смерть, а водночас спроба від тієї смерті утекти.

— Чекай, — казала Марія. — Чекай. Я вся пітна!

Але я не міг чекати, був-бо у владі любові-смерті. За вікнами гупотіла злива, жахко мигало і люто лускало, і мене пойняв якийсь панічний жах, а може, й не жах, а якесь атавістичне щастя, бо щастя і жах — це так само рідні сестри, як і любов зі смертю.

Жінка моя була вражена такою шаленою пристрастю до неї й упокорилась, як упокорюється земля, приймаючи на себе отаку зливу, яка бушує за вікном; зрештою, я знав, що вона завжди зв’язувала ступінь мого здоров’я з мірою моєї потенції до неї, хоч ніколи про це не казала вголос. Отож вона й віддалася мені, як уміла, і я був вдячний їй хоч би й за це.

Ми лежали в зеленій сутіні, якою наповнювалася хата, і я думав, що цій хаті з моїм приїздом сюди тільки тимчасово продовжено існування, що тут прожили своє життя якісь люди, можливо, не одне покоління, можливо, саме їхні тіні позастигали по кутках і дивляться на нас, прибульців, чи точніше пришляків, із жалем та осудом. Тут напевне складалася із прожитих днів, як із цегли, не одна житейська історія, і я, очевидно, ніколи про неї не довідаюся (їх тримають чи й не тримають у закамарках пам’яті хіба ті бабусі, яких я бачив сьогодні), а потім вони навіки відпливуть у космос минулого, відбивши в генетичній пам’яті мого народу десь такий слід, який лишає черепашка у вапняку.

Хата все більше й більше заповнювалася зеленим сутінком, який щільно гус довкола нас, застиглих і зморених. І я раптом зрозумів, чому сюди приїхав, — почув із того космосу минулого, чи, може, із драглистої зелені сутінку, чи, може, із придніпровських лугів, через які пролітає зі свистом ріжучи повітря, пара диких качок, чи, може, то кигикнула гострокрила, чудово промальована в небі, чайка, чи, може, це заплакала якась бабуся біля труни своєї ровесниці у хаті побіч, чи, може, схлипнув це чорний птах смерті, що ширяв у сутінку, — одне слово я почув поклик, який пройшов крізь дерева, стіни хати, дах і стелю, крізь щільний зелений сутінок і застромився стрілою в мене в серці. Я відчув, що таки вилікувався від своєї нудьги, що мені на певний час вдалося врятуватися, що я певною мірою відновив у собі здатність милуватися чи вражатися світом, отже, можу повертатись до людей, у звичне коло дій і справ, бо вирватися з їхнього полону остаточно можна тільки в один спосіб — через смерть.

— Дзвонила Віра, — сказала моя жінка, вона вже знову стала буденно й раціонально мисляча. — Повертається післязавтра. Я вже не зможу сама приїжджати.

— Більше тижня тут не пробуду, — сказав я.

— Набридла самотність?

— Ні, — сказав я. — Але можу й повернутися.

— Що це ти тут пишеш?

— Бавлюся. Хочу дещо зрозуміти в собі і в світі.

— І вдається?

— З перемінним успіхом.

— На похорон завтра підеш?

— Обов’язково, — мовив я. — Це була моя найближча сусідка. Ми з нею ладили.

— А мене не тягне. Жасно стає на похоронах.

Зирнув у її бік. Гострий профіль, стиснуті вуста: найближча мені людина, а що про неї знаю? Вона, на щастя, ще не переступила рубежу, коли жах перед смертю замінюється цікавістю до неї, отже, ще молода. Отже, ще в полоні любові. Хай буде так!

За вікном шамотів спокійний, явлений (Так в оригіналі. — Прим. верстальника), як мені здавалося, а може, темно-синій дощ. Чорнильний дощ, від якого зелений сутінок ще більше загусає, стаючи темним і непрозорим. Ми були на дні того сутінку: дві істоти, начинені страхом та любов’ю.

На похороні все було, як ведеться: розсипані квіти, хустки, якими перев’язували руки, вінки, жіноче голосіння, запах смерті, застиглі чи зворушені дійством лиця бабів. Приїхала вантажівка, борти спустили, і ми, молодші, було таких тільки кілька, поставили труну на ту машину з відкинутими бортами. Жінки миттю прикрасили її квітами і вінками; син баби Вусті виявився мордатим, червонопиким старшиною з посоловілими від постійних випивонів очима, він смертю матері вражений не був, а балакав з дядьками такою мовною каліччю, що мені знову стало нудко. Молоді жінки поралися біля поминального обіду, столів, виставлених надвір, старші стежили, щоб усе чинилося по закону, тобто щоб несхитно дотримувалися звичаєвого ритуалу.

Я між цих людей був чужий. Вони тактовно не помічали мене, та я увіч був не з їхнього світу навіть більше, ніж цей червонопикий старшина, син покійної. Але сходив з усіма на цвинтар, кинув на бабин гріб жменю землі, випив чарку за її упокій, сидячи біля діда, того самого мого сусіда, якому першому з його бабою сповістив про цю смерть. І той дід-сусід сказав мені про покійницю щось зовсім протилежне, ніж я знав. Була вона повійниця з повійниць, хто тільки не перейшов через неї. У голод вони з матір’ю з’їли свого меншого, потім, коли мати померла, Вустя крутила любов з головою сільради і ще й розпаслася, коли всі мерли. У війну тягалася з німцями, і не один тут у неї ночував. Любила ціле життя гульки, танки, співи і нікого не відпихала, хто до неї ліз.

— Оцей мордатий, — сказав мені довірливо дід, — це її байстрюк од бригадира. Таке ж стерво, як і його батечко. А той був упир. Крівцю людську ссав, зараза. Отака це була баба.

— Недобре про покійних погане говорити, — сказав я.

— Це не погане, — мовив дід. — Це таке, що кожен у нас у селі скаже, що правда. Брехня — погане, а правда погана не буває.

Він сплюнув під стіл, але потрапив собі на коліно і стер плювка шорсткою долонею.

— А хто жив у тій хаті, де я?

— Ну, там тоже паршивенький чоловік жив. Гроші у трилітрових баньках ховав. Ну, хлопці підстерегли і вкрали, а він і повісився, хе-хе!

І, незважаючи, що він на похоронах, дід щербато засміявся.

— Шо такоє інтересноє розказуїте? — спитав син покійниці, перехиляючись через стола.

— Про того хамриду, що в нього хлопці гроші поцупили, — сказав незворушно дід.

— Да, моча в голову стукнула чіловєку. Дурак!

— Таке стерво було, що копійки в нього не позичиш. А коли висів, то язицюра з пельки виліз, як у пса.

Дід був циніком. Цілком народним, нормальним циніком, для якого світ існував лише в його дворі, всі інші люди були "стерво", а біда приводом для зловтішань. Але я не відчував у собі сили й права судити людей — їх такими зробило життя. Мене жахнуло, що одну й ту ж історію можна розповісти з діаметрально протилежними моральними висновками. Ось чому я покинув цих людей і пішов не до хати, де мене чекала Марія (вона там не нудьгувала: варила їсти, прибирала, а у вільну хвилину прикипала до книжки, яку неодмінно з собою привозила, бо я тут жив безкнижно), а подався в луги.

Сьогодні знову було гаряче, лисніло небо, над водою літали чайки, біло спалахували сніжистим тілом, я засакав колошви штанів і брів теплою мілкою водою, якою залило траву, вода була на споді темно-брунатна. Йшов отак у сліпому напівзабутті, бо мені здавалося, що чим далі відходжу від села, тим глибше поринаю в себе. Так, тим глибше поринаю в себе, відчинивши двері власного "я"…

І Макс поринав у себе, уже втратив відчуття свого "я", відчуття простору, часу, місця, де пробуває; в руках у нього рушниця, а на ногах високі мисливські чоботи, і він брів через болото, обходячи численні острівці, розкидані по тому болотові. Були вони порожні, тільки на одному розкладено намета. Біля намету валялася порвана й уже перетліла одежа. Макс став біля неї на коліна, запалив сірника й підпалив її. Тоді сидів біля вогню, підкидаючи хмиз і суху траву, хоч навколо стояла спека; зуділи тисячі комарів; він не обертався і не шукав більше нічого на цьому острівці — чудово знав, що там лежать два манекени, розстріляні ним бозна-коли. Чекав тільки, коли пролетять над головою качур із качкою. А коли вони й справді прилетіли, він зробив вигляд, ніби скинув з плеча рушницю, і крикнув у небо:

— Пах! Пах! — І качур з качкою раптом спіткнулись у своєму льоті, крикнули горлово, ніби ворони, і, зрізавшись, впали в болото. Тоді Макс провів рукою по обличчі й заплакав, а може, засміявся — хто його зна. Він зняв з лиця павутину, якої набрався й блукаючи по луках, і надовго задумався. Ще потім зірвав намета і кинув його у вогонь. Рушив туди, де валялися майже розкладені й розсипані на тирсу й папір манекени, але їх кидати у вогонь не став. Тільки уклякнув біля них і помолився за упокій душі всіх, хто страждав і болів у цьому світі. Потім Макс ліг біля тих манекенів і заплющив очі…

Я повернувся в хату під вечір. У сусідньому обійсті було порожньо, зникли столи, зникли й люди.