Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Скільки це пройшло часу?

— А ти й досі не знаєш? — спитала вона. — Та повернися до мене, не можу я говорити людині в спину.

Але я повернутися не можу. Бо тоді не міг би так спокійно вести тієї розмови.

Отже, вона мені не сказала, скільки минуло часу, відколи я покинув цей дім, а я й справді не знав: кілька років, кілька місяців. Був то якийсь провал — не повірить, ясна річ, жодна тверезомисляча людина, що я й справді перетворивсь у манекена і стояв весь цей час у вітрині магазину.

До речі, я той магазин уже пробував відшукати. Але тоді я ще не отямився, принаймні аж так, як оце зараз. Я й зараз іще не до кінця отямився, але вже на дорозі до того. Отямитися — це піти шукати роботу, а для того, щоб я те вчинити міг, мені ще потрібен місяць. Коли б я мав дачу чи порожній дім у селі, коли б я мав змогу блукати, як герой "Інтермеццо" Михайла Коцюбинського, по полях, лугах, коли б я мав де полежати на соковитій траві, закусивши бадилину й невідривно дивлячись у небо; коли б мені піти по лісовій безконечній дорозі, пухкій від куряви, або зарослій травою, або з побитим колесами корінням; коли б я міг пропасти на цілий день у залитих сонцем придніпровських лугах, приглядаючись до життя пташок, комах, вужів та зілля; коли б я мав змогу розкинутися хрестом на теплій землі й слухати жайворонка, — я б, здається, міг прийти до тями. Але не швидше як за місяць — це я нутром відчуваю.

— Ти був відсутній чотири дні, — сказала в мене за спиною Марія. — А з роботою у тебе не буде неприємностей, я ходила до твоєї начальниці. Вчора. Умовила згодитися відпустити тебе у відпустку і зарахувати ті чотири дні. Але ж ти не запив, Максе? Твоя начальниця переконана, що ти запив. До речі, в її чоловіка таке теж трапляється.

Це була для мене цілком несподівана інформація, але й вона мене не зацікавила.

— Не знаю, — мовив я. — Не знаю і нічого не пам’ятаю.

— Ну, нехай! Не будемо про це. Я напитала непоганого кооперативного психіатра — порадили наші дівчата на роботі, але коли ти просто запив, то звісно, навіщо тобі психіатр? Не дивно, що все й позабував. Просто нічого не треба вкладати собі в голову. Я так і сказала твоїй начальниці: людина — не автомат, та й машини можуть поламатися…

Говорила й говорила мені в спину, але я вже не слухав, бо мені раптом здалося, що все те, про що я мрію, не таке вже нездійсненне. Що я таки зможу найняти десь у селі хату на місяць — багато хто так чинить; зрештою, моя жінка працює у великому видавництві, де таке море жінок, що про все на світі можна розпитатись. І я раптом повірив у власне одужання — треба нам тільки одне: дружно сісти тут, на канапі, й докладно все обговорити.

Але зараз я до того не був готовий. Зараз я дививсь у вікно й бачив надзвичайно чисту й ошатну хмару серед неба. І мені здалося, що та хмара — піна, яку збила, народжуючись, якась сучасна Афродіта. Вона вже давно пішла в небеса чи на землю, і тільки ця чарівна піна нагадувала про її недавню присутність.

Я розстібнув ґудзика на комірі. Ні, тут не було чим дихати, в цій клітці, я тут увіч задихаюсь, а той, хто задихається, хоче ковтнути свіжого повітря, а не думати про Афродіт…

І от сталося диво. Моя активна половина розпиталася у сотні жінок, що працювали у видавництві (я більш ніж переконаний, що всі вони історію, що сталася зі мною, докладно знали), і без особливих труднощів напитала хату на околиці села, яку можна було зняти на місяць, — з одного боку був сосновий ліс, а з другого — придніпровські луги, безмежні й безлюдні, за п’ять кілометрів — Дніпро, а на луках — чудові чисті озера, де завжди стримить кілька понурих рибалок, які говорили з московською чи нижньоновгородською вимовою; очевидно, це були рибалки-професіонали, бо більш нічим вони не займалися, хіба пили горілку й хропли під відкритим небом. Хтозна-який нечистий їх сюди заніс — це було, зрештою, єдине, що істотно псувало мою ідилію; жінка приїжджала до мене на суботу—неділю (дочка поїхала до баби), і в ті дні ми віддавалися запаморочливій, ніби в медовий місяць, любові. Вона привозила мені харчі, я варив собі їсти на електроплитці, голився тільки двічі на тиждень: в суботу вранці і в неділю, а решту часу блукав по луках, лежав у траві, видивляючи в небі птахів, брів мілкою водою, зовсім так само, як в одному зі своїх снів, але без рушниці, бо, крім кота, нікого не вбивав у цьому світі й не збирався; до речі, мисливська рушниця, яка таки була в нас вдома, перейшла мені в спадок від вітчима — він помер тільки рік тому… Міг довго стежити, як намагається злетіти з травини жучок: перекидається, падає і знову лізе нагору, де розправляє крила; лякав вужів, а може, й гадюк — вони з шерхотом перебігали вільний простір; скрекотіли над головою в мене бабки, атакували кусючі мухи й комарі, але не могли прокусити грубої сорочки й джинсових штанів, які я вдягав.

Якось мене запросила до себе випити компанія рибалок, я доєднався до них, але були вони такі тупо-примітивні, що могли говорити тільки про рибу й футбол.

— Чьо тут ходіш, паря? — спитав у мене один, очевидно задля цього запитання мене й запросили.

— А я тут сторож, — сказав спокійно.

— Да? — зацікавився другий. — А фінтовочка твоя гдє?

— Вдома, — сказав я.

— Ну, в примєр, я ловлю тут незаконно, — сказав перший, показуючи темні парадонтозні зуби. — Чьо мне сдєлаішь?

— Нічого, — сказав я. — Лови, мені шо?!

— Чяво ж лазать? — спитав перший, очі в нього світились, як у бика.

— Сторожовий вертоліт тут літає, — збрехав я, хоч вертольоти тут справді літали. — От і бачить, що я на роботі.

— Да, енто правда, — сказав другий. — Лєтаіть!

Відтоді вони не кликали мене до себе, а я не підходив до них — ми жили автономно. Я наливався по вінця сонцем, запахами трав, до запаморочення купався в озерах, а тоді брів у свою хату, щось там з’їдав і починав писати цю повість. Не завжди легко в мене виходило, інколи ручка завмирала і я падав на ліжко, відчуваючи в собі глуху порожнечу. Інколи засинав, і сни допомагали мені — я пригадував своє життя, отже, не так через яву, як через сни; тому, мабуть, таке й виходить це писання — клаптикова ковдра.

І все-таки в певний спосіб я нервував рибалок: знати, що побіч блукає сторож, створювало їм дискомфорт. Отож, щоб покінчити з цим дискомфортом, вони знову підкликали мене до себе. Я підійшов. Вони вгостили мене, я випив.

— Слиш, паря, — сказав перший. — Ми тібя понялі. Будєм давать налог.

— Який налог? — спитав я.

— Ну, тебє нужно жіть і нам. Кілограм рибкі тібє на рило — пойдьоть?

— Домовилися, — сказав я.

Тепер я мав майже щодня по кілограму риби, і вони заспокоїлись. Я смажив ту рибу, варив юшку, інколи заносив у подарунок старій бабі, яка сама жила в найближчому до мене сусідстві. Баба приймала рибу, руки в неї були покорчені, темні, спрацьовані, обличчя густо побите зморшками, рот беззубий — у віддяку на мої подарунки вона оповіщала мені про своє життя. І я жахався з того життя, бо то було й справді щось нечуване. Її старший брат був в українських повстанцях, його чекісти гнали майже голого, ще й босого в мороз, прив’язавши до коня, а коли він звалився, волочили, поки він Богу душу не віддав. Після того вони бавилися — стріляли в нього, мертвого. Батька вбили продзагонівці, бо не хотів віддавати хліба, щоб сім’я не згинула з голоду. В голод таки померла мати, сестри й німий її брат, а вона врятувалася тим, що її взяв для підстілки голова сільради — вона була молода, гарна. На початку війни її зґвалтував німець, і вона задушила своє дитя власними руками — не хотіла, щоб воно жило, бо всі з нього знущалися б. Коли ж кінчалася війна, вона пішла до міста щось продати, і її взяла, щоб підвезти, машина, повна солдат — це вже були наші, сказала баба. Вони зупинили машину в полі й колективно, разом із офіцером з неї поглумилися. Після того вона довго не могла оклигати, а дитину народила вже коли їй було під сорок — зробив це їй бригадир, рудий, як вогонь, і лютий, як вовк. Зараз той хлопець в армії — у "сундуках".

Розповідала про все неквапливим, рипучим голосом, у якому був спокій, який відчуває людина перед смертю, коли чекає її, і оця присутність смерті в цій занедбаній хаті й сприяла, мабуть, тому, що стара зовсім не соромилася про таке розповідати. І, порівнюючи все це з тим, що було в моєму житті, я відчував не тільки власну малість, а й нікчемність.

Але писати не припинив, бо це своєрідно ояснювало мої дні, бо саме це й гнало мене, порожнього, в луги чи в ліс, де тинявся, поки голова не починала паморочитись. А ще снилися мені якісь кошлаті мариська, снилися мені вовки в уніформах, які кидалися на людей, рвали їх зубами й пазурями і хмеліли від пролитої крові. Баба, оповівши свою історію до кінця, починала її спочатку, приоздоблюючи новими епізодами, які виринали в її майже потемнілому мозку, — і це життя було також ніби сон, але сон жахливіший мариськ. В її житті, очевидно, були не тільки ці темні хвилини, надто довге воно було, але пам’ятала вона тільки це, і тільки це збуджувало її пам’ять, а найстрашніший був спокій, з яким все оте оповідала.

І от одного разу, коли приніс їй рибу, яку мені акуратно видавали браконьєри, я побачив її оперту об стіну на лаві, затиснуту між стіною та столом, бо так вона любила сидіти, з розтуленим чорним ротом, біля якого крутилося кілька мух, і з осклілими розплющеними очима. Я довго дивився на неї, на цей образ жаху, який було послано мені для духовного одужання; на отих мух біля її рота — одна з них могла бути її душею; на цю хату, яку давно не білено, на піч чорну і на ріжках відбиту, на рогачі, закіптюжений, аж чорний баняк, на сімейні фотокартки, вставлені в одну велику раму, на образ Божий у кутку, Ісус Христос дивився на мене такими ж осклілими, як у баби, очима, і мені здалося, що Божі вуста печально всміхнулись, а може, скривилися до плачу. Я побіг до сусідньої хати, де жили дід та баба трохи молодші, — баба охнула й побігла до мертвої, а діду наказала оповістити інших, дід підморгнув мені і сказав:

— Оказія получилась. Вип’ємо за упокій баби Вусті, і дай Боже, щоб і на нашому похороні було кому випити…

Сталося те у п’ятницю — ввечері мала приїхати Марія. Погода псувалася, небо покрилося хмарами, а від Дніпра блискало й погримувало.