Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

- обiз­ва­ла­ся Мав­ра, - що вiн бу­де те­бе зав­ше лю­би­ти?

- О, Мав­ро! - ви­зой­кну­ла Те­тя­на. - Лю­бив-го­лу­бив, цi­лу­вав, при­рi­кав, Мав­ро, ще не­дав­но, ще не­дав­но тут ось в лi­сi, а те­пер…

Мавра розс­мi­яла­ся на­раз, мов з ма­лої ди­ти­ни. - Та-ак? - цi­дить злоб­но. - Го­лу­бив, цi­лу­вав?

- Голубив, цi­лу­вав… ще ос­тан­нiй раз з ко­ня, по ту­чi… о… так щи­ро…

- По ту­чi? - ди­вується ста­ра. - То вiн? - I на­раз з гли­бо­ким жа­лем хи­тає го­ло­вою i мов при­га­дує со­бi щось, шеп­че: - Бо­же, бо­же!! - а по­тiм, спам'ятав­шись, об­зи­вається твер­до i з не­на­вис­тю: - То аби-сь зна­ла, донько, що кот­рий най­бi­ль­ше ми­лує, той най­бор­ше зрад­жує! Як цi­лує те­бе, йо­го сер­це вже з то­бою про­щається. Кот­рi так не ро­би­ли?

- О, о, о! Мав­ро! - прос­тог­на­ла Те­тя­на, а вiд­так, за­ки­ду­ю­чи роз­пуч­ли­во ру­ки по­зад го­ло­ви, скри­ча­ла: - Я збо­же­во­лiю!

- Нi, доньцю, не збо­же­во­лiєш, - ус­по­ко­юва­ла Мав­ра, - i я не збо­же­во­лi­ла. Ади, - тяг­ну­ла спо­кiй­но, - як ме­не не то вiн, але всi вiд­цу­ра­ли­ся, ви­ки­ну­ли в лiс, мов звi­рю­ку, з-по­мiж се­бе, ди­ти­ну заб­ра­ли. Не зду­рiєш. I я сьогод­нi жи­ву, не збо­же­во­лiв­ши, са­ма на всiм свi­тi, на цi­лу го­ру, на цi­лий лiс, а все че­рез ми­лу­ван­ня. I я не зду­рi­ла. Га-й, га-й! - аж зас­пi­ва­ла своїм зви­чаєм, по­хи­тав­ши го­ло­вою. - Не зду­рiєш.

- А я збо­же­во­лiю, Мав­ро, - впев­ня­ла глу­хо Те­тя­на. - Я збо­же­во­лiю, не год­на пе­ре­нес­ти. Що ро­би­ти, Мав­ро?

Мавра стис­кає без­рад­но пле­чи­ма, од­нак, на­ду­мав­шись хви­ли­ну, до­дає:

- Я пi­ду до нього i са­ма спи­таю. Роз­вi­да­юсь, чи прав­да; хто се то­бi ка­зав? Звiд­ки то все знаєш?

- Старий який­сь ци­ган, кот­ро­го я, iду­чи до те­бе, зди­ба­ла в лi­сi, все ска­зав. Вiн не бре­хав, - i тут роз­по­вi­ла Мав­рi про стрi­чу з ста­рим Анд­ро­на­тi.

- А вiн звiд­ки знав? - спи­та­ла нез­ви­чай­но за­цi­кав­ле­на Ма­в­ра.

- Грицева мо­ло­да са­ма пе­ре­ка­зу­ва­ла оце ним до ме­не. Ста­ра ци­ган­ка зак­ля­ла, але не­ба­вом, ути­хо­ми­рив­шись, до­да­ла:

- Цить, донько, цить; я ту­ди пi­ду, роз­вi­да­юсь про все, до­не­­су то­бi прав­ду. Цить, не гри­зи­ся. Але знай, ко­ли се прав­да, їм доб­ра не бу­де. Нi йо­му, нi їй. Я то­бi як ма­ти - а де ма­ти прок­ле­не, там не­ма щас­тя.

Тетяна мов­ча­ла, вже не во­ру­ха­ла­ся.

- Я поп­ро­бую ще йо­го на­зад на­вер­ну­ти, - обiз­ва­ла­ся по но­­вiй за­ду­мi Мав­ра ус­по­ко­ю­ючим го­ло­сом.

На тi сло­ва ста­рої Те­тя­на про­ки­ну­лась, мов га­дю­кою вку­ше­на. Про­ки­нув­шись, тру­ти­ла во­на Мав­ру з та­кою си­лою вра­же­ної гор­дос­тi i по­гор­ди вiд се­бе, як не­дав­но Анд­ро­на­тi, що та на ла­ву впа­ла.

- Щоб ти не пос­мi­ла! - клик­ну­ла i, вип­ря­мив­шись в цi­лiй своїй мо­ло­де­чiй струн­кос­тi, пiд­су­ну­ла ви­со­ко бро­ви. - Я не оду­ри­ла, - го­во­ри­ла по­гас­лим го­ло­сом, - двох я не лю­би­ла. Щоб ти не пос­мi­ла. Я йо­го вiр­но лю­би­ла, - го­во­ри­ла з по­бi­лi­ли­ми ус­та­ми да­лi, - йо­го од­но­го; вiн ме­не зра­див, то що на­вер­та­ти? Не пос­мiєш!

- То й маєш за свою вiр­нiсть, - бо­ро­ни­лась ура­же­но Мав­ра розд­раз­ле­ним го­ло­сом.

- Маю, - вiд­ка­за­ла Те­тя­на твер­до, вiд­ди­ху­ючи важ­ко з зво­ру­шен­ня, i на хвильку вмовк­ла.

- Вiн од­ру­житься, бу­де газ­да на все се­ло - а ти? Те­тя­на мов­ча­ла, од­нак мов­ча­чи чим­раз бiльше блiд­ла.

- Вiн од­ру­житься, бу­де газ­да на все се­ло - а ти? - пов­то­ри­ла Мав­ра все ще розд­раз­не­ним го­ло­сом.

Тетяна пог­ля­ну­ла на Мав­ру. Бо­же, що за очi!!! Як во­на ди­ви­ла­ся… див­ля­чись, бла­га­ла, мо­ли­ла, вiд­так вiд­по­вi­ла:

- Буду Те­тя­ною - чим ма­ла б бу­ти? - i з тим, як ка­мiнь, умо­вк­ла. Мав­ра не зро­зу­мi­ла її.

- I що йо­му зро­биш?

- А ти що зро­би­ла, Мав­ро? - май­же про­си­ча­ла Те­тя­на, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви.

Мавра спер­шу вмовк­ла, по­тiм зак­ля­ла, а вреш­тi ска­за­ла:

- Я по­ко­ри­ла­ся до­лi, пiд­да­ла­ся їй, та от i до­жи­ваю. Що бу­ло ро­би­ти?

Тетяна пог­ля­ну­ла на неї май­же блуд­ни­ми очи­ма.

- Ти, Мав­ро, - ска­за­ла твер­до, - ти по­ко­ри­ла­ся. Год­на бу­ла.

- А ти що, доньцю, зро­биш? Вiн те­бе вже не вiзьме.

- Вiн ме­не не вiзьме. Нi­ко­ли не вiзьме, - обiз­ва­ла­ся дiв­чи­на, од­нак мов не своїм вже го­ло­сом.

- Пропало твоє щас­тя… про­па­ла твоя до­ля, - по­ча­ла знов з жа­ло­бою Мав­ра i за­хи­та­ла го­ло­вою по своєму зви­чаю.

- Ов-ва!! - вiд­по­вi­ла тут на­раз дiв­чи­на i, пог­ля­нув­ши на Мав­ру з роз­го­рi­лим яки­мось пог­ля­дом, вий­шла ско­ро з ха­ти…

Надумавшись хви­ли­ну, Мав­ра ви­бiг­ла за нею.

- Прийди за два днi знов, - клик­ну­ла. - Я пi­ду завт­ра роз­вi­да­ти i при­не­су то­бi прав­ду. Прий­ди, як ка­жу, знов…

Тетяна ог­ля­ну­лась на сi сло­ва ста­рої, але не вiд­по­вi­ла. Схо­ди­ла ско­рим не­рiв­ним кро­ком бi­лою стеж­кою вниз i зник­ла ста­рiй з очей…

***

Вернувши в свою ха­ту, вда­ри­ла­ся Мав­ра п'ясту­ком в го­ло­ву. "Се вiн, от­же, той Гриць, ца­ре­вич мiй - вiн! Вiн, що за­є­дно, як ка­за­ла Те­тя­на, на чор­нiм ко­нi їздив, бо i в ме­не був на нiм. Вiн з Тре­тiв­ки, он там за Ча­ба­ни­цею. Ой, гос­по­ди, - за­бiд­ка­ла­ся. - Де ма­ла я свою го­ло­ву, ко­ли вiн був у ме­­не? Я йо­му во­ро­жи­ла i не до­га­да­ла­ся, що се вiн! Те­тя­нин! Де бу­ла го­ло­ва в ме­не? Мов тi пта­хи, тю­тю­ка­ли во­ни со­бi лi­сом, мо­же, й не­да­ле­ко ме­не, а я не ос­те­рег­ла".

- Тетяно, сер­це моє! - прос­тог­на­ла вго­лос. - Те­тя­но моя, се­р­це моє, що те­пер з то­бою бу­де? Ти, я ба­чу, не Мав­ра, ти, я ба­чу, не пе­ре­не­сеш сього. Те­бе вже жаль заг­лу­шує; гос­по­ди, зми­ло­сер­ди­ся. Що ти змал­ку не ма­ла? - го­во­ри­ла да­лi. - Все, що хо­тi­ла, ма­ла. Зав­ше бу­ло, як ба­жа­ла… а те­пер… - iз жа­лю-роз­пу­ки за дiв­чи­ною Мав­ра за го­ло­ву iми­ла­ся, та тут вже i сха­ме­ну­ла­ся. Нi. Во­на пi­де до нього. Завт­ра. Ско­ро за­зо­рiє, за­ким сон­це зiй­де, во­на бу­де в нього. Те­пер знає все. Впа­де йо­му до нiг i з ду­шi поп­ро­сить. "Си­ноньку, ца­ре­ви­чу мiй крас­ний, - бу­ду мо­ли­ти. - Не гу­би Те­тя­ни. Я її ви­ба­ви­ла. Я її ви­го­лу­би­ла. Чим не вда­ла­ся то­бi? Не вда­ла­ся рос­том, не вда­ла­ся бро­ва­ми, не вда­ла­ся сер­цем? Си­ноньку мiй - не гу­би!"

Може, пос­лу­хає.

***

Переходила Те­тя­на два днi i двi но­чi; май­же не ля­га­ла. Не їла i не пи­ла, ли­ше все чо­гось жда­ла, хо­ди­ла нi­би сон­на, не ба­чи­ла нi­ко­го i не чу­ла, а все по лi­сi i по бi­лiй стеж­чи­нi. То там опи­ня­ла­ся, де вiн го­лу­бив, то там роз­зи­ра­ла­ся, де вiн на неї ждав, то там знов об­зи­ва­лась:

"Я тут!" - а все без упи­ну, все га­ряч­ко­ве, до­ки не спа­ла з сил, до­ки не зай­шла з нею важ­ка змi­на.

Стара ма­ти не спи­няє,