Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

Ранатака. — Тяжкий удар впав на Атлантіс…

— Що таке? — ледве чутно вимовила Маруіра.

— Когорта Вайвасвати загинула…

— Ні! — закричала Маруіра. — Ні! Ти неправду сказав! Цього не може бути!

— Так! — ударом молота прозвучало заперечення. — Замовкни і слухай. Наші магічні дзеркала бачили битву. Когорти нема. Наше військо в Елладі відступає назад.

Сильні землетруси, підземний вогонь знищили всі вімана й агніта. Тепер навіть нікчемні жителі Афін можуть безкарно переслідувати моїх вояків! О прокляття! Рука Швета-Двипа занадто довга! Та Ранатака не здається. Його ненависть не має меж! Маруіро, настав останній час!

Маруіра, бліда й помертвіла, байдуже прошепотіла:

— Що ти ще вигадав, батьку?

Ранатака схилився до доньки, очі його загорілися? мстивіш вогнем.

— Вони думають, що перемогли мене! Вони бажають забрати в мене силу й міць! Та Ранатака ще має силу. Я звільню підземні стихії вогню, я розкую таємні сили атома в серці земного круга. Планета розлетиться на частки…

— А ти? — промовила Маруіра, відчуваючи, як холодна хвиля жаху пливе поза спиною. — Куди подінешся ти, Володарю?

— Ми перейдемо в царство Пір’ястого Змія, — гордо сказав Ранатака. — Лебідь не поверне собі своїх крил, пі! Я й далі буду Володарем міріадів душ у царстві тіней!

— Ти збожеволів, батьку, — гірко відповіла Маруіра, приклавши руки до грудей. — Ти мариш від ненависті. Замахуєшся на красу живого світу, хочеш перейти в примарний світ! О схаменися! Зупини хвилю злоби!

Ранатака різко відступив від неї, прошипів люто:

— Ти не достойна бути донькою Пір’ястого Змія. Ти напоєна вигадками нікчемних провісників любові. Тоді залишайся в світі химер і сподівань! Я волею і силою своєю зруйную планетний круг, щоб створити новий — покірний мені й відданий до останнього атома! Я залишаю тебе. Сиди й жди кінця!

Ранатака круто повернувся, привидом виплив з кімнати. Далеко в переходах палацу відлунали його кроки. Запала тиша. Лише з-за дверей сусідньої кімнати чулася колискова пісня Оналі.

Ти рости, виростай, Ясне сонце стрічай, Підеш в зоряний край По сумній, непривітній Землі…

Маруіра опам’яталася, у відчаї заломила руки, мовчазно звертаючись у простір. Хто допоможе? Хто зупинить жахливу волю Ранатаки? Він хоче погасити ясне сонце, надію й радість всього живого! Він хоче кинути в морок первісного хаосу потік життя, який такою важкою дорогою вийшов до обріїв духа!

Вона тихо прочинила двері до сусідньої кімнати. Оналі підняла руку, застерігаючи.

— Спить?

— Спить, господине. Всміхається. Може, грається з духами радості…

— Бережи його. Замкнися. Нікого не пускай. Чуєш,

Оналі?

— Чую, господине. Та що сталося? Мені страшно…

— Мовчи, Оналі. Я сама ще не знаю.

Маруіра хутко попрямувала до виходу. Вона піднялася па покрівлю палацу. Небо хмурилося грозовими хмарами, на обрії миготіли блискавиці.

Нгала сидів у проході між двома рядами ящиків, де були складені древні рукописи. Маруіра наткнулась на його скулену постать, покликала.

— Га? Хто це? — злякався учитель. — А, то ти, Маруіро? А я шукаю. Шукаю пояснень тому, що твориться нині. Ти відчувала, як страшно дрижала земля позавчора? Два храми зруйновані. В округах бідноти завалило тисячі людей…

— Учителю, — сказала Маруіра, сідаючи біля нього. Вона провела пестливо пальцями по його худій жовтій щоці, зітхнула. — Учителю мій. Вже не треба гадати. Нині до мене приходив Ранатака…

— Приходив? Чого йому треба?

— Він сказав, що Вайвасвата загинув. І вся когорта Атлантіса. Він сказав, що військо, послане супроти Еллади, втікає назад…

— А-а! Калаура підняла меч справедливості, — закивав головою Нгала. — Я знав… Знав!

— Учителю, — прошепотіла Маруіра. — Що діяти? Як жити без Вайвасвати?

— Без нього? Ти правду сказала, доню. Нема для чого жити, коли зникає світло. Але ж хто переконав тебе в смерті мужа? Лише слово Ранатаки? Що мовить

серце тобі?

— Серце стукає — він живий, учителю! Серце кличе

його…

— То вір серцю, Маруіро…

— Учителю, хай боги благословлять тебе. Ти розвіюєш мою тривогу. Я буду ждати. Я вірю, що він прийде. Тільки одне бентежить… Ранатака погрожує, що зруйнує планетний круг. Він каже, що викличе до дії сховану силу атома. Невже це можливо?

Нгала завмер від несподіванки. В затуманених очах заблищали іскри гніву.

— О, Маруіро, то не пуста погроза. Злоба має велику силу. Ти не дивись, що круг такий великий. Все можна зруйнувати. Розум будує і руйнує. Та будемо вірити…

— Учителю! Не ждати, діяти треба. Тут, на покрівлі, є вімана. Я маю ключі. Збирайся, я візьму дитя, служницю… і втечемо.

— Куди, Маруіро?

— На схід. Туди, де сходить сонце. Де Швета-Двипа… Очі Нгали знову потьмяніли.

— Куди мені, Маруіро? Я лише подоба людини! Витягнеш на вітер — розвіюсь, як порохнява. Лети сама. А я лишуся біля книг. Тут і загину…

— Учителю, я не покину тебе…

— Не треба Маруіро. На новій дорозі потрібні мужність, сили… Я втратив їх… Хіба в наступних життях воскресне мій дух… А тепер — ні… Іди, доню… Іди…

Маруіра сумно повернулася назад до своєї кімнати. Довго стояла біля вікна, дивилася на далекі спалахи грози. Вже чулися лункі удари грому, синюватим сяйвом палахкотіли високі вежі.

Потім вона рішуче підійшла до ніші, витягла теплий плащ. Склала на купу дитячі пелюшки, хутряну запону, все загорнула у вузол. Дістала скриньку з Всевидючим Оком. Навшпиньки підступила до кімнати, де спало дитя. Пора будити. В грозу можна непомітно пролетіти над містом. Потім відпочити — і через море. Завтра вони будуть на землях Атласа. Вона летітиме на схід. Коли Вайвасвата живий, то зустріне, де б