Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

ввійшли в невеликі ворота. Двері одразу зачинилися. Лункими коридорами в пітьмі вів Учитель Вайвасвату по мерехтливих сріблястих знаках на стіні.

Потім звуки кроків розкотилися попід високою стелею. Певно, коридори скінчилися. Учитель зупинив Вайвасвату. Взяв за руку. Почулися слова. Вони були промовлені в думці, беззвучно:

— Залишайся тут. Я піду. А ти наповнись величчю Безміру. Слухай, думай, дивись. Стань часткою цілого. Стань краплею Океану…

Учитель одступив. Вайвасвата залишився на самоті. Глуха тиша оточила його стіною, непрониклива пітьма пливла всюди. Потім у просторі виникли яскраві барвисті цятки, схожі на іскри, вони єдналися в чарівні прекрасні квіти, візерунки і ткали, малювали на темному тлі тремтливий зоряний покрив якоїсь вселенської тайни. Той покрив хвилювався, дихав, ніби від зітхання космічного вітру. Почулися ніжні, кришталеві, лункі акорди неземної мелодії. Потужні хори дитячих голосів влилися в гармонійний потік, і Вайвасвата чуттям серця вловлював значення тривожно-радісної пісні Космосу.

Вийшли в поле давно ми, Заростають стежини зірками. Отчий дім розтає І щезає в потоці Буття. Тяжка ноша зерна, Та жнива будуть любі, Ми зберемо врожай Таємниці, любові, надій. Ми нащадки Вогню, Ми не знаємо в праці спочинку.

Вайвасваті здається, ніби з нього спадає якась пелена. Він виростає, сягає плечима зірок, вдихає морозний простір Безміру, сповнений зоряним пилом древнього Молочного Шляху. Розум глибоко сприймає велич пісні синів Безміру, розділених неосяжними океанами Часу, роздроблених неймовірними прірвами Простору.

Як з’єднатися? Як обійняти Безмір? Не заспокоїться Розум на меншому, не зупиниться напівдорозі!

Відлунює пісня Синів Вогню, котиться вдалину Всесвіту. А назустріч їй леготом ніжним, ритмом життєдайним плине чарівне слово надії. Його співає Мати, що народжує і посилає на подвиг.

Діти мої, любі мої, Сіячі й пісенники! Зерна мої, думи мої Я дарувала вашим серцям. Я дала вам в дорогу Подарунки чудові — Вуха чутливі, очі видющі, Розуму дар променистий! А в таємному схові Найніжніший дарунок, Неповторний дарунок — Серце — іскра моя! Я кричу навздогін вам: — Не забудьте про серце, Лиш по ньому в тумані Відшукаєте путь…

Срібними передзвонами попливли чарівні звуки в безвість, згасли. Вайвасвата тремтів від жагучого передчуття чогось таємного й бажаного.

І ось у фіолетовій темряві неба спалахнула яскрава зоря.

«Шукра!» — задзвеніло в свідомості.

Зоря стала диском, наблизилась. Чому вона така близька, така рідна? Виростає планета, повільно обертається; закриває простір.

Блискавиця розпанахує непрозорий покрив. Колишуться срібнолисті дерева, купають віти в ніжно-лазурній воді. А на березі Вайвасвата бачить постать Людини. Губляться форми в легкому тумані, золотими хвилями грає волосся, а очі — мудрі й печальні — заглядають у душу Вайвасваті. Він летить до тих очей, хоче заглибитись у них, стати їхньою іскрою. Він згадує, згадує!

Це ж він сам у минулому!

Це ж він сам у майбутньому!

Пливе тиша безмовності. Єднає дарунком всерозуміння двох розрізнених братів.

— Я — ти, — сказав Вайвасвата.

— Ти — я, — зітхнув далекий. — Частки єдиного серця. Доки ми в розлуці — я не маю спокою. Розум мій крається твоєю тривогою, серце моє клекоче гнівом твоїм, болем твоїм, очі мої сповнені кривавими загравами твоїх видінь і битв. Та йди далі, брате. Ми лише ланка в безмежному потоці. Ми виконуємо волю потоку.

— Збережи мій біль, мою любов, — сказав Вайвасвата. — Коли я повернуся в іншій подобі — відкрий мені великий круг пройденого. Я не хочу забути нічого…

— Збережу, — сказав далекий двійник. — Іди в життя. Не склади зброї розуму, не опусти рук, не зневірся в зраді. Все проходить, все мішає, лише несказанний заповіт Космосу вічно звучить: об’єднати світи полум’ям Любові. Іскри вогню сяють всюди — не пропусти, не загуби. Пісню підтримай, мужність відзнач, щирість вислухай, любов влий у своє серце. І лише зраду одсічи і розвій попелом за вітром битви! Ти чуєш, Вайвасвато?

— Чую! — сказав Вайвасвата. — Ще одно слово. Маруіра…

— То тайна твого серця, — усміхнувся двійник. — Хіба не сказав тобі Вчитель? Запитай сам себе…

— І ти теж не хочеш сказати?

— Ти вже давно розгадав її, брате! А тепер — пора. Дорога кличе!

Він привітно підняв трепетні руки. Синє полум’я полилося з його очей.

Біла запона туману покрила краєвид планетного круга. Перламутровою сферою велично попливла Шукра між зірками. Загубилася в розмаїтому потоці небесних іскор.

Хтось торкнувся плеча Вайвасвати. Тихий голос Учителя мовив:

— Сила Космосу в серці твоєму. Ходімо, Вайвасвато, до старших. Час останньої битви настав…

ЗУСТРІЧ

Одного вечора Ранатака прийшов до кімнати доньки. Темною тінню стояв біля дверей, мовчав. Маруіра тривожно підвелася, тулячи сина до грудей. Тіні від брів падали на батькові очі, погляду не видно було, та в тих чорних ямах блищали грозові іскри.

— Хай служниця вийде, — нарешті мовив Володар. Маруіра тремтячими руками передала теплий згорточок служниці.

— Оналі, вийди. Приспи Ані…

Оналі поклонилася Володарю, прудко, ніби кізка, метнулася в сусідню кімнату.

— Маруіро, — похмуро сказав