Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

Хоча ні. Найжалюгіднішим, мабуть, був вираз на наших обличчях.

Присутні нічого не казали, їх ніби приморозило. Бурецвіт стояв перед усім цим кагалом і теж відмовчувався.

— Доки вони не прийшли до тями, вимітаймося, — тихо скомандував Мереж.

— Панове, ви нічого не хочете нам пояснити? — спитав ведучий.

— Ні, — сказав Бурецвіт і ковтнув слину.

Вигадувати щось іще ми не збиралися. Вправу було виконано.

Шукач повільно став просуватися до виходу. Ми пішли за ним слідом, і тоді я, нарешті, відчула, як запекло мені щоки червоним опіком. Це, оце було принизливо.

Ми вже були коло дверей, коли хтось позаду спокійним, але вимогливим тоном попрохав:

— Зупиніться, будь ласка. У нас є до вас кілька питань.

Ми статечно розвернулися.

— До мене? — здивовано перепитав шукач.

Це був Метелик, Метелик зупинив нас. Дуже похмурий Метелик, від якого віяло холодом.

— Звичайно, — шукач пересмикнув плечима.

Раптом Бурецвіт кинувся до дверей, розчахнув їх і помчав коридором. Ми з Мережем теж накивали п’ятами, ніби нами хто з рогатки стрельнув.

Цим довгим, надто довгим, особливо сьогодні, коридором, ми гнали щодуху до східців. Потім злетіли вниз і помчали до гарних парадних дверей, що чекали попереду.

Нагорі здійнявся галас, ми чули це. За нами хтось біг.

Довелося пригальмувати перед дверима, які ще треба було відчинити. Дивовижно, але ми втрьох примудрилися майже одночасно проскочити в один проріз. Червоні та гарячі, як варені раки, вилетіли ми на холод.

Нам посигналили. З вікна однієї машини висунулася голова русалки. Ми кинулися до нього, пірнули в салон авта, ніби там був єдиний порятунок, і нервово причинили за собою дверцята.

Русалка різко стартував і поїхав геть.

— Ну як? — поцікавився він.

Ми промовчали.

19

Виявляється, в Дивника було два серця. Я збагнула це, бо тепер весь час тримала його на руках і відчувала, що в його грудях стукає і зліва, і справа.

— Вона сама?

— Сама.

— То можна відчинити?

— Не треба.

Шукач і мій учень товклися біля вхідних дверей і почережно заглядали у вічко.

— Може, вони десь ховаються. З сокирами, — бурчав Мереж.

— Не будь смішним. Треба відчиняти. Чи не треба? — тривожно глянув на нього шукач.

— Хто там? — спитала я. На моїх руках важко сопів хворий монстр. Йому вже все було байдуже, і нашими справами він більше не цікавився.

— Мася.

— Мася? — я зараз дуже хвилювалася за Дивника, і тому мене це не могло збентежити. — Відчиняй.

Шукач без особливого завзяття відімкнув замок і прочинив двері.

Мася була серйозна, але ніби не дуже сердита.

— Алло, тобто так, чого? — буркнув до неї Мереж.

— Доброго дня, — спокійно сказала дівчина. — Вибачте, що відволікаю вас… від справ. Мене просто попрохали передати вам це.

Вона простягнула їм конверт.

— Що це? — недовірливо озирнув його Мереж.

— Це офіційне прохання від усіх членів клубу не з’являтися більше на наших засіданнях.

— Ха! Це зайве. Я й так туди більше носа не суну, — відмахнувся мій учень.

— У мене є тільки… одне питання, — Мася поглянула на Бурецвіта. — Навіщо? Навіщо було все це робити?

— Гм. Ти не повіриш, — сказав шукач.

Вона закивала із розумінням.

— Ще б пак. Тепер тобі нескоро хтось повірить.

Він нічого не відповів. — І все-таки… чому? — брови її збіглися до носика і там загнулися догори.

— Це… гм… розумієш, — Бурецвіт криво посміхнувся, — це було потрібно для мого духовного розвитку.

— Що?

Вона перевела погляд на Мережа.

— А чого ти на мене так дивишся? У мене було тяжке дитинство.

Мася похитала головою і опустила очі.

— Ви дуже мене розчарували, справді, — з трагічною щирістю промовила вона.

Дівчина заховала конверт у сумочку, поправила лямку на плечі, розвернулась і пішла.

— Бувай, — кинув Мереж їй услід і причинив двері.

— Нема чого витріщатися, — сказав він шукачеві. — Поїхали до русалок.

— Бурецвіте… — почала я несміливо.

Кислий шукач обернувся.

— Я пишаюся тобою.

— Що?! — Бурецвіт остовпів. — Ти що, мене добити хочеш?

Я розгублено стенула плечима.

20

Русалки перевезли до свого «палацу» частину моїх рослин, мовляв, нам все одно нема коли ними клопотатися. Тепер русалка задоволено обходив горщики з лійкою в руках.

— Ми всі існуємо завдяки оцим зеленим, — сказав він. — Дуже люблю рослинки.

— Не ти один, — відгукнулася я.

— Ну, як там ваші справи?

— Краще не буває, — запевнив Бурецвіт.

— Так-так, так-так…

— Русалко.

— Що?

— А коли я здобуду орхідею, то стану дуже крутим?

Русалка приснув.

— Ага. Як яйце.

Бурецвіт скривив губи.

— А чого ти хвилюєшся? Ті, хто її мають, не скаржаться, ти знаєш,