Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

на місці, не провалився крізь землю, пішов уже охочіше і одержав також три кристалики. А потім, як завжди буває, кожному з натовпу здалось, що на його долю подарунка не дістанеться, невистачить. Люди почали повільно просуватися до Сатіапала, одержували по кристалику і боязко крутили в руках.

— Схоже на зуб акули… — промовив хтось тихо.

— Зуб акули?.. — радо підхопив Сатіапал. Він вже оговтався і знову став колишнім самовпевненим раджею, який говорить для історії. — Ні, друже! Назвіть їх краще “зубами дракона”. Того дракона, який вижене геть чужинців і допоможе звільнитися нашій прекрасній Індії!

Запала тиша. Хтось пошепки перепитав:

— Що сказав раджа? Що?

Алегорія лишилась нерозкритою. Ні Сатіапал не розумів народу, ні народ не зрозумів його.

Розділ XX
МІСТЕР КРОССМАН КЛАДЕ ЗУБИ НА ПОЛИЦЮ

Що ж мав на меті Джаганнатх Сатіапал, коли так гордовито кинув виклик англійському імперіалізмові, піднімаючи за зброю жменьку кривавочервоних кристалів?.. Може, цей препарат невідомо яким чином був здатний знищувати загарбників і захищати в бою свободолюбних? Чи, може, Сатіапал бачив перед собою довгі роки визвольної ВІЙНИ, зруйновані селища, витоптані поля, — ті часи, коли препарат академіка Федоровського посприяв би індійцям здобути перемогу над загарбниками?.. Справді, яке ж ще призначення міг мати суто мирний препарат, покликаний тільки підтримувати, стверджувати життя?

Е, задуми Сатіапала були величнішими й далекосяжнішими! Подеколи він аж сам лякався власних мрій.

На думку професора, препарат академіка Федоровського був здатний поставити шкереберть дипломатію й економіку, перекраяти духовну суть людства всієї планети, раз і назавжди усунути війни та насильство.

“Голод, тільки голод править світом! — торочив сам собі Сатіапал. — Це грубе, тваринне почуття примушує людину брехати й убивати, принижуватися і вмиватися потом. Досить знищити голод — і ніхто не захоче скорятися експлуататорам і колонізаторам. Капіталізм сконає тихо й непомітно, як муха восени… А історія на золотих скрижалях запише ім’я того, хто дав людству по-справжньому вільне життя”.

Може, Сатіапал і перебільшував. Може, і не враховував того, що за капіталістичних умов виготовлення “зубів дракона” теж стане бізнесом і трудівники плататимуть за ерзац-їжу своїм потом і здоров’ям. Але препарат Федоровського таки міг завдати декому великої прикрості. І англійська розвідка на це зважила.

Хтозна, звідки стало відомо про напрямок досліджень Сатіапала. Можливо, сам професор прохопився перед кимсь необережним словом або якийсь із агентів “Інтеллідженс Сервіс” винюхав щось від служників, які вряди-годи виїздили за межі маєтку в справах, але за Сатіапалом уже кілька років тому почали назирати систематично. Переглядалась його кореспонденція, фіксувалися нечисленні прийоми гостей, враховувалися закупки приладів та хімікатів. І коли напровесні 1946 року Сатіапал, за даними агентурної розвідки, розпочав секретні переговори з промисловцями про побудову невеликої хімічної фабрики для виготовлення невідомого препарату, на сцену був випущений Майкл Хінчінбрук із своїм помічником Чарлзом Бертоном.

Майкл Хінчінбрук, передостаннє коліщатко багатоступневої розвідувальної машини, знав про дослідження професора Сатіапала рівно стільки, скільки належить знати шпигунові, щоб виявити головне і не погнатися за другорядним. Та, зрештою, його мало й цікавило, що саме треба викрасти. Мов вірний пес, який за наказом хазяїна мчить підняти чи відняти першу-ліпшу річ, він сприйняв завдання охоче і відтоді докладав усіх зусиль, щоб досягнути мети.

Чарлі Бертон ледве не вислизнув з рук Майкла Хінчінбрука. Шпигунові довелося покликати на допомогу всю свою винахідливість, аби приборкати непокірного помічника. І це вдалося зробити. Бертон таки вийшов на побачення, перепрошував, викручувався і заприсягнувся виконувати всі накази.

Ні, Хінчінбрук тепер уже не дав би обдурити себе! Він вдавав, що повірив Чарлі, але за критерій щирості поставив дуже реальну умову: викрасти не тільки кристали, а й усі папери, що торкаються цього питання. Для виконання завдання Хінчінбрук обіцяв передати всі необхідні інструменти, коротко проінструктував Бертона і призначив час та місце наступного побачення.

Але зустріч не могла відбутись. Майкл Хінчінбрук одержав по радіо наказ негайно вирушити до Навабганджа.

Ох, коли б про це знав Чарлі Бертон! Не гаючи й хвилини, він накивав би п’ятами з маєтку Сатіапала. Та він навіть не догадувався і покірно виконував волю Хінчінбрука, шукаючи для когось те, що залюбки схопив би сам.

Нагода випала дуже слушна: якось вночі раджа несподівано виїхав з маєтку і передав через служників, що повернеться не раніше, як через кілька днів. Він так поспішав, що аж забув у кишені старого костюма ключі, не замкнув дверей кабінету й своєї кімнати, — взагалі, повівся так, наче біг на пожежу.

Коли Чарлі встановив усе це, йому спало на думку, що Сатіапал просто налагодив пастку, щоб спіймати на гарячому свого ненадійного помічника. Першої ночі Бертон навіть не наважився виткнути носа з кімнати. Але наступного ранку він випадково підслухав уривок розмови рані Марії з управителем маєтку і дізнався, що йшлося зовсім не про злий намір Сатіапала, а про якусь прикру подію, яка, певне, затримає раджу в Навабганджі надовго.

Як тільки в палаці поснули, Чарлі поліз по нишпорках. О ні, він не хотів спійматися до пастки, як отой рудий пацюк Майкл Хінчінбрук! Гумові чоботи на ногах, гумові рукавички на руках, цупкий халат на тілі, респіратор на обличчі, — здається, досить, щоб і захистити себе від всіляких хитромудрих препаратів, і не лишити зрадливих слідів.

В такому обмундируванні Чарлі Бертон скидався на істоту з іншої планети або принаймні на працівника протичумної лабораторії. Та й рухався він так, наче потрапив у небезпечну зону і щохвилини чекає на вибух.

На частку секунди блискав ліхтарик, його промінчик вихоплював з темряви якийсь предмет, а потім уже Чарлі Бертон діяв помацки, йому не доводилося, як Хінчінбрукові в свій час, гарячково копирсатися відмичками в щілинах замків, кленучи винахідливих слюсарів. Ключі Сатіапала відкривали перші-ліпші двері та дверцята. І все було б гаразд, та, на жаль, Чарлі ніяк не міг відшукати потрібного.

Кристаликів, — і червоних, і синіх, — він гребонув чимало, от рукописів та розрахунків не знайшов. Хто знає, може в отих численних паперах, які заповнювали шафи га сейфи, і відшукалося б