Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

не зчинить шуму, чи вона взагалі не передумає і не прийде? Чи, може, налякається в останню мить?

Вічність, здавалося, минула, коли тихо розчинилися двері в клуню і.

слизнула у темінь, до якої вже звикли Данилові очі, дівоча постать у білій

сорочці.

Данило кинувся до неї, обійняв обома руками, як долю, як кінець життя, як усе, чим жив і що мав у собі для себе, сьогоднішнє й прийдешнє. І вона

припала до нього, тремтячи чи то від страху, чи то від холоду, чи то від його

обіймів, тільки припала так, що ніщо вже, здавалось, не одірве її від нього і

ніколи.

Лише коли заспівали треті півні, Данило вчув, що пора прощатися, але

не могла вона так просто піти від нього, не могла. Пристрасть вибухала з

новою силою, а тоді сон сп'янив їх і зламав.

Прокинулись вони від шуму у дворі, від лементу якогось і крику і тоді

збагнули, що сталося, і отетеріли обоє від жаху.

А в ту мить розчинилися двері клуні і на порозі став пан Семен.

Він дивився на них, і канчук в його руках вже свистів у повітрі, і

полосував він обох їх, не дивлячись, куди і як, тільки собою захищав

дівчину Данило, а вже не дивився, як власне тіло його юшить-ся кров'ю, як

біль пронизує, аж чув тільки, як шкіра на плечах тріскає:

— Змію на грудях!.. — хрипів Голембовський. — Ти, слизняку, хлопе, ти осмілився!.. А ти, шльондро, повіє! Заб'ю обох, закатую

на смерть!..

Тоді Данило опам'ятався і схопив пана за руку і вирвав з неї канчука.

— Руку на мене підіймати, та я тобі...

Але й руку прихопив Данило панові і стояв проти нього, витримуючи

погляд такої зненависті, такої злості, що тільки смерть могла б її втолити.

Він стояв голий проти пана, тримав його руки в своїх, і не міг

ворухнутися пан Семен, ледве свідомості не втрачаючи від люті, аж

вишарпнувся від Данила і вибіг з клуні.

Вони встигли одягтися ледве-ледве, як увірвались до клуні кілька

панських гайдуків і схопили Данила, який зараз навіть не пручався, і вивели

на подвір'я.

Шмагали його вчотирьох, аж доки він не втратив свідомість, а ще

четверо тримали, а потім зв'язали і кинули в ту саму клуню.

— Засаджу його на все життя, зогниє в тюрмах, пся крев, він спромігся...

Хоч би хто, тільки не ти, чуєш, тільки не ти...

— Я люблю її! — єдине, що сказав Данило, коли шмагали його гайдуки, і пан верещав над ним, захлинаючись від люті.,.

— Він любить її? Свиното брудна! Хто завгодно, тільки не ти! Гнидо

погана, хто завгодно, останньому жебракові віддам цю шльон-дру, тільки не

тобі...

Коли Данило прийшов до тями у клуні, то від болю ледве міг

ворухнутися, але чув, що у дворі готували бричку, і коли з розмов зрозумів, що ось-ось мають їхати, пересиливши біль, підповз до дверей і крізь щілину

побачив, як вийшла Ганя, бліда як смерть, як за нею хмура як ніч, з

підтислими губами показалась пані і дві панські покоївки, як запхнули

валізи у бричку, й він побачив востаннє погляд Гані, спрямований на клуню, і здалося йому, що вмер він в ту мить, коли бричка виїхала з двору і копита

коней заторохтіли по дорозі за садибою.

Він знову втратив свідомість.

Поночі лише прийшов до тями. Образа і біль вибухали і рвалися з нього, ненависть до пана Семена, який, здавалося йому, любив його, Данила, який

же, попри все, був до нього такий добрий...

«Хто завгодно, тільки не ти! Останньому жебракові віддам!..»

Ось як!

Він так і лежав під самими дверима в клуні, там, звідки востаннє

побачив Ганнин погляд. Очі його звикли до темряви, і він зрозумів, що

повинен щось робити, якось діяти, бо все одно кінець, та лишитися отак ось

знищеним і розтоптаним — ні, ніколи.

Зв'язаними руками він спробував було перетерти мотузку об двері клуні, але то було намарно, і раптом згадав, що біля дверей з правого боку хтось

лишив косу. Він докотився до кутка, де мала стояти коса, і вона була-таки

там.Добре. Тепер розрізати мотузки на руках вже було неважко.

Незабаром він вже був вільний, але коли підвівся на ноги, то мало не

впав знову, страшенна слабість охопила його, сорочка і штани прилипли до

тіла від запеклої на ранах крові — і