Едгар Райс Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп, Едгар Райс Берроуз

потерпілі не чули, напевне, тому що під цю пору блукали в гущавині джунглів, шукаючи Джейн Портер, а тріск галуззя під їхніми ногами заглушував слабкі, віддалені звуки пострілів.

Коли вже і рятівники, і врятовані розповіли одне одному про свої пригоди, вернувся човен із зброєю та спорядженням для пошукового загону.

А ще через кілька хвилин невеликий загін з двома французькими офіцерами, професором Портером та Клейтоном на чолі вирушили в сумний та безнадійний похід крізь непролазні джунглі.

20. СПАДКОВІСТЬ

Коли Джейн переконалася в тому, що дивний лісовий велетень, визволивши її з горилячих лан, узяв її за полонянку, вона зробила відчайдушну спробу вирватись, але дужі руки, які несли дівчину так легко, неначе то було новонароджене немовля, лиш трішки міцніше стисли її.

Довелося відмовитись від марних спроб, і Джейн лише позирала з-під напівопущених вій на обличчя людини, яка впевнено несла її крізь зарості.

То було обличчя небаченої краси!

Воно було досконалим взірцем мужності, не заплямованої ніякими ницими помислами чи бридкими пристрастями. Щоправда, Тарзан був убивцею людей та звірів, але вбивав він їх без зловтіхи, як мисливець, за винятком нечастих випадків, коли вбивав з люті, однак це була не та стійка люта ненависть, яка накладається на риси обличчя й спотворює їх.

Вбиваючи, Тарзан частіше усміхався, аніж хмурнів, а усмішка — то запорука краси.

Особливо впала в око дівчині, коли юний велет напав на Теркоза, яскраво-багряна смуга від лівого ока Тарзана до волосся над чолом, але, роздивляючись його риси нині, Джейн переконалась, що ця смуга зникла, і тільки вузький білий шрам позначав те місце, де вона раніше проступала.

Коли дівчина заспокоїлася, Тарзан трохи послабив стиск.

Одного разу він зустрівся з нею поглядом і посміхнувся, а Джейн заплющила очі, піддавшись чарам прекрасного обличчя звитяжця.

Трохи перегодом Тарзан перейшов на дерева, і Джейн, чудуючись, чому вона не відчуває страху, почала усвідомлювати, що ще ніколи не знала більшої безпеки, аніж тепер, в обіймах цієї сильної дикої істоти, яка несла її бозна-куди й до якої долі, - дедалі глибше в моторошну глушину первісного лісу.

Коли дівчина заплющувала очі й починала думати про майбутнє і її метка уява малювала різні страхи й жахи, то варто було їй лише підняти вії і позирнути на шляхетне обличчя, щоб від усіх лихих передчуттів не лишилось ані сліду.

Ні, він ніколи не завдасть їй кривди! Джейн переконувалась у цьому, читаючи в гарних рисах і відкритому сміливому погляді його очей великодушність.

Вони мчали все далі крізь непроникну, як здавалося Джейн, масу зелені; щомиті, мов за допомогою чарів, перед лісовим богом відкривався прохід і тієї самої миті стулявся за ним.

Невпинно рухаючись уперед, Тарзан перебирав у голові дивні нові думки. Адже перед ним постало завдання, якого йому жодного разу не доводилось розв’язувати, і він швидше відчув, аніж зрозумів, що повинен розв’язати його по-людському, а не по-мавпячому.

Стрімливий рух середнім ярусом, яким Тарзан пройшов більшу частину шляху, остудив жар першого палкого припливу його несподіваного кохання.

Він спіймав себе на думці про долю, яка б спіткала дівчину, коли б він не врятував її бід Теркоза.

Тарзан знав, чому Теркоз не вбив її, і став порівнювати свої наміри з намірами колишнього мавпячого ватажка.

Щоправда, за законом джунглів самець брав самицю силоміць, але чи повинен Тарзан наслідувати закони звірів? Хіба Тарзан не людина? Але як чинять люди? Він був знічений — він не знав!

Лісовий велет пошкодував, що не може спитати дівчину. І тут йому спало на думку, що та вже відповіла йому безсилим опором та спробою втечі.

На цей час вони вже досягли місця призначення, і Тарзан, несучи в дужих руках Джейн, легко зістрибнув з дерева на дерен галяви, де великі мавпи збиралися для нарад та диких оргій думдум.

Хоча вони лишили позаду багато кілометрів, усе ще тривав день і амфітеатр заливало м’яке світло, що соталося крізь густе листя.

Зелена прохолодна дернина мовби припрошувала сісти. Незліченні лісові шуми неначе подаленіли й змаліли до слабкого відгомону змішаних звуків, от ніби хвилі плюскотіли на далекому узбережжі.

Відчуття сонливого спокою огорнуло Джейн, щойно вона опустилася на траву там, де її поставив Тарзан. Коли вона знов глянула на його могутню постать, то відчула, як її сповнює незбагненна впевненість, відчуття цілковитої безпеки.

Кидаючи погляди з-під напівопущених вій, дівчина бачила, як велетень пішов через круглу галявинку до дерев на протилежному боці. Вона оцінила зграбну велич його ходи, досконалу симетрію чудової статури та поставу гарної голови на дужих в’язах.

Яка досконала істота! Ні, це могла під цією божественною зовнішністю ховатися дурість чи жорстокість! “Ніколи, — подумала вона, — інша така людина не ходила по землі відтоді, як на ній з’явились люди…”

Одним стрибком Тарзан злетів на дерево й зник. Джейн марно гадала, куди він подався. Невже покинув її напризволяще в диких джунглях? Вона нервово озирнулась. Кожен кущ, кожна ліана, здавалось, чаїли якусь страшну істоту, готову стрибнути на неї і встромити блискучі ікла в її ніжне тіло. Найтихіший звук в її уяві обертався на шурхіт, неначе підповзало щось звивисте й лихе.

Як усе враз перемінилось, коли він щез!

Упродовж кількох хвилин, що видалися переляканій дівчині годинами, її нерви були нап’яті, мов струни; щомиті вичікувала вона, чи не стрибне звір та не покладе край болісним її страхам.

Вона ладна була вже молитися на хижі ікла, які дали б їй забуття й припинили б цю агонію страху.

Несподівано Джейн почула легкий шерех за спиною. Вона скрикнула, схопилася на ноги й озирнулась.

Перед нею стояв Тарзан з оберемком соковитих стиглих плодів.