Ростислав Феодосійович Самбук - Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук

влучив першою ж короткою чергою. Білявий спіткнувся і впав, випустивши валізку, потім підвівся, либонь, не вірячи, що кулі дістали його, ступив крок чи два і впав знову, підібгавши під себе руки.

Нарешті заціпеніння полишило Бобрьонка й він кинувся вперед, наче міг щось змінити, біг, знаючи, що сталося непоправне й він запізнився, проте стрибав і кричав щось, і люди шарахалися від нього.

Майор проминув патрульних, озирнувся і махнув на них рукою Щеглову, а сам побіг далі, де впоперек рейок лежав, уткнувшись обличчям у землю, молодик у пропаленій шинелі.

З кільця виїжджав трамвай, він зупинився за кілька метрів, з вагона почали стрибати цікаві. Бобрьонок владно підвів руку, зупиняючи їх, і нахилився над агентом. Перевернув його горілиць, притулився обличчям до самісіньких гУбів, намагаючись вловити дихання, але обличчям білявого вже розпливалася мертвотна блідість – автоматна черга прошила його від шиї через ліве плече.

Бобрьонок полишив убитого й підхопив валізку. Бачив, як від вокзалу до нього біжать військові, серед них був і сам комендант, він про щось запитав Бобрьонка, і майор розпорядився віднести тіло до приміщення. Сам же подався до патрульних. Лейтенант з червоною пов'язкою дивився невидющими чима в небо, на його обличчі застигло зачудування.

Мабуть, він так і не встиг збагнути, що сталося, загинув не усвідомивши цього, – моментальна смерть без болю мук. А солдат сидів на землі, тримаючи автомат у руках і кашляв. Певно, він був більше наляканий, ніж постраждав, хоч на правому боці крізь грубе шинельне сукно вже проступала кров. «Місяць у шпиталі», – подумав Бобрьонок і допоміг солдатові підвестися. Щеглов підтримав його з другого боку, хотів забрати автомат, проте солдат не віддав, пішов сам до вокзалу, тримаючи зброю в лівій руці й трохи похитуючись.

З солдатом усе було гаразд, і Бобрьонок одразу забув про нього, не тому, що зачерствів та звик до смертей, поранень, певно, нормальна людина ніколи не звикне до смерті, просто ситуація вимагала негайних дій і рішень, і майор поспішав до вокзального приміщення.

Зійшовши на високий ґанок, він озирнувся на мить: трамвай уже рушив, дзеленчав, віддаляючись, люди почали розходитися від місця, де щойно лежав убитий з червоною пов'язкою на рукаві, там лише стовбичило двоє чи троє, решта, певно, вже забули про постріли й повернулися до своїх справ – одні поспішали до міста, інші боялися запізнитися на поїзд.

Білявий лежав у комендантській кімнаті на лавці, з нього вже скинули шинелю, і Щеглов уважно оглядав її. Він знав свою справу, і Бобрьонок, схвально кивнувши лейтенантові, заходився коло валізки. Замки клацнули одразу, й валіза відчинилася – рація була загорнута в ганчірку й промаслений папір, звичайна німецька рація, яких Бобрьонок уже встиг набачитися. Майор витягнув її з валізки, крім неї, тут зберігалися запасні лампи й батареї. Бобрьонок постукав по дну, але подвійного не було, не було й шифрувального блокнота, взагалі нічого, що могло б зацікавити контррозвідників.

Бобрьонок зітхнув розчаровано. Мабуть, Щеглов збагнув, чим саме незадоволений майор, бо запитав:

– А ви чого хотіли?

Либонь, це запитання зняло з Бобрьонка напругу і якісь залишки заціпеніння, бо нараз посміхнувся похмуро й відповів примирливо:

– Звичайно, на що ж сподіватися?.. – Повернувся до коменданта, що стовбичив у нього за спиною, і сказав, наче сам був винуватий у тому, що сталося: – Отак, майорі дві смерті за п'ять секунд…

Комендант, мабуть, подумав, що Бобрьонок у чомусь звинувачує його, й зробив спробу виправдатися:

– Лейтенант Буличов виконував свій обов'язок.

– Звичайно..

– Але, мені здається, ви не схвалюєте його дій…

– Це вже емоції, – відмахнувся Бобрьонок. – Що сталося, те сталося… – Він міг би сказати комендантові, що резидент, можливо, заховався десь у натовпі на привокзальній площі, тепер він точно знає, що контррозвідка вчепилася їм «у хвіст», і спробує забитися в якусь щілину, наче блощиця, і витягнути його звідти – марна справа.

А в них лишилося тільки два дні, два дні до визначеного командувачем строку, два дні до кінця тижня, два маленьких дні, всього сорок вісім годин, а їм удалося так мало, п'ять днів минуло зовсім непомітно, ніби це був не марафон, а біг на коротку дистанцію, де тільки встигаєш набрати в легені повітря.

А може, він помиляється, нікого не було на площі й резидент чекає на білявого з рацією, чекає нетерпляче, бо вже вчора мусили вийти в ефір з квартири Грижовської…

Зрештою, Бобрьонок усе одно не міг відповісти на ці запитання, хоч як би ламав собі голову, тому й заходився допомагати Щеглову.

Вони уважно обстежили кишені вбитого. Документи: офіцерська книжка, грошовий та продовольчий атестати, відрядження, згідно якого лейтенант Федір Гріш мав завдання проінспектувати засоби хімічного захисту одної з частин, розташованої у Львові.

Звичайно, фальшиве, подумав Бобрьонок, та все ж віддав посвідчення комендантові, щоб той негайно зв'язався з командиром або начальником штабу частини.

Офіцерська книжка й продовольчий атестат не викликали жодних підозр, особливо атестат з численними позначками продпунктів. Бобрьонок був упевнений, що він справжній, агенти, звичайно, вже встигли обміняти в інтендантів свої фальшиві папери. Зрештою, останнє слово про документи мала сказати експертиза, і майор відклав їх.

Власне, в кишенях так званого лейтенанта Федора Гроша не було більш нічого вартого уваги. Гаманець з грішми (півтори сотні тридцятками та дріб'язок.), цигарки «Біломор-канал», кустарна запальничка, зроблена з патронної гільзи, залишки бутерброда з салом, загорнуті в промаслений напір, – він був обережний, цей гітлерівський агент, і не тримав у кишенях нічого компрометуючого. Щеглов плюнув спересердя.

– От і все… – мовив, блиснувши очима. – Небагато.

– Зовсім нічого, – погодився Бобрьонок. Майорові також хотілося плюнути чи вилаятися, дати вихід емоціям, що переповнювали його, але втримався і додав: – Єдина зачіпка – документ про відрядження.

– Чиста липа.

– Згоден, та іноді гітлерівська розвідка використовує наших офіцерів, що заплуталися чи якось по-іншому потрапили до їхніх тенет.

– Як звичайних інформаторів. А цей Федір Гріш – фігура явно не другорядна.

– Звичайно, та маємо хоч один шанс.

Проте одразу виявилося, що навіть цього шансу в них нема, – комендант приніс невтішну звістку: в частині, куди був відряджений лейтенант Федір Гріш, про такого й не чули.

Щоб підсолодити пігулку, комендант подав мало не повну коробку «Казбеку», Бобрьонок курив рідко, а тут першим узяв цигарку і затягнувся жадібно.

– Усе, – мовив, – тут усе, й слід доповідати Карому. Може, ви, лейтенанте?

Щеглову не треба було пояснювати тактичний хід Бобрьонка: звичайно, полковник розсердиться. Хоч у ситуації, що склалася,