Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

ранку».

— НАПРИКЛАД?

— А, пусте, — кажу. — Ну, наприклад: ядерний реактор… під водою… вода заходить тут… пара виходить тут… Пш-ш-ш-ш — це підводний човен. Або: ядерний реактор… повітря заходить спереду… нагрівається ядерною реакцією… виходить ззаду… Бум! У повітрі це буде літак. Або: ядерний реактор… через цю штуку заходить водень… Бах! — це ракета. Або: ядерний реактор… тільки замість звичайного урану беремо збагачений уран і оксид берилію при високій температурі, щоб було ефективніше… Це електростанція. Мільйон ідей! — кажу і виходжу за двері.

Далі нічого не відбувається.

Десь через три місяці Сміт дзвонить мені в кабінет:

— Фейнман, підводний човен уже забрали, але решта три — ваші.

Отож хлопці з авіабудівельної компанії в Каліфорнії збираються відкрити лабораторію і думають: хто там у нас експерт у ракетних штуках? Немає нічого простішого — дивимося, на кого зареєстровані патенти.

Хай там як, Сміт сказав мені підписати якісь папери на три ідеї, які я патентую в інтересах держави. Через якусь дурнувату норму закону договір про передачу патенту не має сили, якщо він не передбачає компенсації, певного обміну, тому в підписаному документі говорилося: «За суму в один долар я, Річард Ф. Фейнман, передаю цю ідею уряду…».

Я підписав документ:

— Де мій долар?

— Це просто формальність, — каже Сміт. — У нас немає фондів виплачувати гроші.

— Але в угоді сказано, що я віддаю патент за долар. Я хочу свій долар.

— Ну, це ж дурня, — протестує Сміт.

— Ні, не дурня, — кажу. — Це юридичний документ. Ви змусили мене його підписати, а я чесна людина. Якщо я підписую документ, у якому сказано, що я отримаю долар, я маю отримати долар. Не бачу в цьому нічого дурного.

— Добре, добре, — розсерджено капітулює Сміт, — я заплачу вам долар зі своєї кишені.

— Окей.

Я беру долар і вже знаю, що робити. Іду в гастроном і купую на долар (а тоді це були ще гроші) печива, цукерок, зефіру в шоколаді, всяке таке.

Повертаюся в теоретичну лабораторію і всіх пригощаю:

— Слухайте, я отримав премію! У мене є печиво! Я отримав премію! Мені заплатили долар за патент! Я отримав долар за патент!

Усі, хто мав патенти, а таких людей було багато, почали приходити до капітана Сміта і вимагати свій долар!

Він почав видавати їм по долару зі своєї кишені, але скоро зрозумів, що так з нього висмокчуть усі гроші. Він, мов божевільний, кинувся організовувати фонд, з якого можна було б виплачувати по долару цим набридливим хлопцям. Не знаю, що у нього в результаті вийшло.

Я просто спитав

На початку роботи в Корнелі я листувався з дівчиною, яку зустрів у Нью-Мексико, коли працював над бомбою. Коли вона почала згадувати якогось іншого хлопця, я подумав, що після закінчення навчального року треба швиденько їхати туди і постаратися врятувати ситуацію. Однак на місці виявилося, що я спізнився, — і от сиджу в мотелі в Альбукерке, попереду ціле літо, роби що хочеш.

Мотель «Каза Гранде» стояв на Шосе 66, головній дорозі міста. Через три будинки звідти був невеличкий нічний клуб з розвагами.

Робити мені було нічого, а спостерігати за людьми в барах і знайомитися з ними мені подобалося, тож я частенько заглядав у цей нічний клуб.

Прийшовши туди вперше, я розговорився з якимось хлопцем у барі, і ми помітили цілу компанію молодих симпатичних дівчат — напевно, це були стюардеси авіакомпанії Twa — вони святкували чийсь день народження, щось таке. Той інший хлопець сказав: «Ходімо, наберемося сміливості й запросимо їх потанцювати».

Ми запросили двох дівчат до танцю, а потім вони запросили нас сісти за їхній столик і приєднатися до компанії. Після того як ми трохи випили, підійшов офіціант: «Хочете щось замовити?».

Мені подобалося вдавати п’яного, і хоч я був абсолютно тверезий, повертаюся до дівчини, з якою танцював, і питаю її «по-п’яному»:

— Хош чогось?

— А що можна замовити? — питає вона.

— Вс-с-се, шо хош-ш-ш. Вс-с-се!

— Добре. Ми замовимо шампанського, — радісно сказала вона.

Встаю і кажу голосно, щоб усі в барі чули:

— Окей! Ш-ш-ш-шампанського вс-с-сім!

А тоді чую, як цей другий хлопець каже моїй дівчині: негарно витягувати з нього гроші, користуючись тим, що він п’яний. Тут я починаю думати, що, напевно, зробив помилку.

Але, на щастя, підходить офіціант, схиляється і каже тихенько:

— Сер, шампанське коштує шістнадцять доларів за пляшку.

Я вирішую відмовитися від шампанського для всіх і кажу ще голосніше:

— ЗАБУДЬТЕ!

Як же я здивувався, коли за кілька хвилин офіціант повертається до нашого столика з усіма понтами — білий рушник через руку, піднос із келихами, відерце з льодом і пляшка шампанського. Він подумав, що я мав на увазі «забудьте про ціну», а я мав на увазі «забудьте про шампанське».

Офіціант налив усім шампанського, я заплатив шістнадцять доларів, а мій приятель гнівався на цю дівчину, бо йому здалося, що саме вона розкрутила мене на такі витрати. Але для мене на цьому пригода закінчилася, хоча, як потім з’ясувалося, це був початок нової пригоди.

Я частенько заходив у цей нічний клуб і з часом тамтешні розваги змінилися. Приїздили якісь артисти на гастролі, маршрут яких проходив через Амаріло, інші техаські містечка і ще бозна-де. Була в клубі і постійна співачка, яку звали Тамара. Коли в клубі гастролювали інші артисти, Тамара знайомила мене з дівчатами з групи. Дівчата сідали за мій столик, я пригощав їх випивкою, ми розмовляли. Звісно, мені хотілося більшого, ніж просто розмова, але в останній момент завжди щось траплялося. Я ніяк не міг второпати, навіщо Тамара бере на себе клопіт представляти мене всім цим милим дівчатам і чому в мене з ними нічого не виходить — усе так добре починається, я купую їм випивку, витрачаю цілий вечір на балачки, а на цьому все закінчується. Мій приятель, який не мав фори в особі Тамари, теж не здобував успіху — ми обоє були якісь тупі.

Через кілька тижнів різних виступів і різних дівчат приїхала нова група і, як завжди, Тамара представила мене одній дівчині.

А далі по накатаній схемі — я купую їй випивку, ми розмовляємо, дівчина дуже мила. Вона виступила на