Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

— Ну звісно, я люблю тебе, — мовила Емілі як щось само собою зрозуміле. І посміхнулася своєю ніжною, променистою посмішкою, обертаючи Перрі на свого невільника, — певна річ, незумисне.

Двома днями пізніше Перрі Міллер оселився в Місячному Серпі — працював конюхом, прислужував на хорах у церкві по неділях і святкових днях — і вже за два тижні Емілі здавалося, ніби знає його віддавна.

«Тітка Елізабет неохоче згодилася на те, щоб кузен Джиммі найняв Перрі, — писала вона до батька. — Він — один із хлопців, що скоїли минулого вечора жахливу річ: поміняли місцями коней, прив’язаних до огорожі на час вечірньої проповіді. Коли люди повиходили з церкви, зчинилося страшне сум’яття. Але кузен Джиммі твердить, що неймовірно важко знайти тямущого хлопця для допомоги в господарстві, який воднораз уміє прислужувати під час відправи в церкві, а крім того, мовляв, ми маємо віддячити Перрі за мій порятунок. Тож тітка Елізабет поступилася і дозволила йому сидіти з нами за столом, хоч увечері він мусить бути на кухні самотою. Всі в цей час рушають до вітальні, однак мені дозволено помагати Перрі готувати уроки. У своїм класі Перрі є вже відмінником. Наразі він лише в третьому, хоч йому виповнилося дванадцять. Панна Браунел сказала йому щось ущипливе, коли він уперше з’явився в школі, а він закинув голову назад і засміявся довгим, протяглим сміхом. Панна Браунел вліпила йому за це дзвінкого ляпаса, проте ніколи вже не глузує з нього. Вона-бо не любить, коли на глузи беруть її.

Перрі не страшиться нічого. Я гадала, він перестане відвідувати школу через те, що панна Браунел здійняла на нього руку, та він сказав, що така дрібниця не може відвернути від науки, коли вже він захотів вчитися. Так, волі й рішучості йому не позичати!

Тітка Елізабет вольова й рішуча теж. А про Перрі каже, мовби він упертюх. Я навчаю Перрі граматики. Він хоче розмовляти пристойно. Втім, як зауважила йому, що не годиться називати свою тітку, тітку Томмі, старою бестією, то він відказав мені, що змушений так її називати, бо молодою бестією її аж ніяк не назвеш. Тітка Елізабет говорить, що я не повинна так близько дружити з хлопцем-наймитом. Але він милий, хоч у поводженні з людьми дещо суворий. Так висловилася тітка Лаура. Не знаю, що це означає, але здогадуюсь, що тітка мала на увазі його манеру говорити все навпростець, без манівців. А, до того ж, він їсть форель з ножа. Я люблю Перрі, але інакше, ніж Тедді. Чи не прекрасно, милий тату, що любов буває такою різною? Не думаю, що Ільза любить його. Насміхається з його невігластва, збиткується — мовляв, ходить голодранцем, тоді як її власне вбрання так само залишає бажати кращого. І Тедді не надто любить його; намалював його так потішно, аж хочеться реготати, дивлячись на той портрет. Обличчя Перрі, а все ж не він. Кузен Джиммі називає той малюнок карикатурою, сміється, та я б не наважилася показати його Перрі — з остраху, що він простромить Тедді наскрізь. Показала Ільзі, а вона страшенно розлютилася і подерла „карикатуру“ на дрібненькі клаптики. Чому? — не можу збагнути.

Перрі твердить, наче вміє декламувати не гірше від Ільзи, а міг би й малювати, якби дуже тим зацікавився. Я бачу, йому неприємна думка, що хтось уміє робити те, чого він не вміє робити. Зате говорити про це він спроможний краще, ніж будь-хто з нас. Мав намір стати моряком, як був його батько, але нині збирається стати правником і членом парламенту (звісно ж, коли досягне відповідного віку). Тедді буде художником, якщо мати йому дозволить, Ільза — декламаторкою віршів на концертах; це називається інакше, та я не пам’ятаю, як саме. А я стану поеткою. Здається мені, ми всі, всі четверо, є людьми обдарованими. Може, недобре так думати, любий тату, але мені так здається.

Позавчора сталася жахлива подія. То була субота, і вранці ми всією родиною стояли на молитві. Молилися в кухні, приклонивши коліна. Було так урочисто! Раптом я поглянула на Перрі, а він скорчив таку кумедну міну, що я пирснула зо сміху, не встигши себе опанувати. (То була перша жахлива подія.) Тітка Елізабет страшенно розгнівалася. Я не сказала, що то Перрі змусив мене розсміятися, боячись, що його виженуть геть. Тож тітка Елізабет заявила — мовляв, покарає мене, не пустивши на підвечірок до Дженні Странг. (Це було страхітливе розчарування, але не та жахлива, найжахливіша подія.) Перрі цілий день пропадав десь разом із кузеном Джиммі, а коли ввечері повернувся, запитав суворо: „Через кого ти плачеш?“ Відповіла, що плакала трішечки, не дуже сильно, бо не пустили мене на підвечірок — за те, що сміялася під час молитви. Тоді Перрі пішов до тітки й заявив, що винен саме він, що це він мене розсмішив. Тітка Елізабет відказала — мовляв, попри все, я не повинна була сміятися. Тут спалахнула тітка Лаура, заявивши, що покарання було занадто суворим. А мені сказала, що в понеділок дозволить мені взяти до школи її перстеник, оздоблений перлиною, й носити його на пальці. Я була в захваті від її обіцянки, бо такого гарного перстеника не має жодна із школярок. У понеділок під час диктанту я вибрала слушну хвилину й звела руку вгору, і не для того, щоб запитати панну Браунел про щось насправді важливе, а тільки для того, аби похизуватися своїм перстеником. За цю мерзенну пиху я була жорстоко покарана. Під час перерви Кора Лі, дебела дівчинка з шостого класу, підійшла до мене й попросила позичити їй перстеник на хвилину-другу. Я не погоджувалася, тоді вона пригрозила, що в разі моєї відмови дівчата всім гуртом оголосять мені бойкот (це вкрай неприємно, любий тату, — бойкотована людина почувається нікчемним покидьком). Тож я таки позичила їй перстеник аж до великої перерви, а на перерві вона повідомила мені — мовляв, загубила його. (Оце найстрашніша подія!) Ох, милий тату, мені було невимовно тяжко. Я шаленіла. Не сміла вернутися додому й поглянути в очі тітці Лаурі. Таж обіцяла їй пильнувати перстеника! Подумала — мушу збирати гроші на купівлю нового перстеника, одначе порахувала на пальцях, що треба мити посуд протягом двадцяти років, допоки назбираєш потрібну