Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

дошки були відносно новими й міцними, інакше худаве дівча з Місячного Серпа звідало б нутро колодязя значно докладніше, ніж намірялося. Угледіла небагато: серед мороку де-не-де вирізняла каміння, котрим було викладено внутрішність криниці. Розчарована, Емілі підвелася з колін та й рушила назад. Але, пройшовши десять кроків, зупинилася, мов укопана. Лютий бик пана Джеймса Лі рухався їй назустріч і вже був на відстані яких двадцяти кроків, не більше.

Неподалік, за спиною Емілі, стояв паркан. Якби одразу кинулася навтьоки, то могла б запросто сховатися за цим високим, міцним частоколом. Та зрушити з місця була неспроможна. Як писала батькові наступного вечора, була геть «паралізована» від страху й так само не здатна ступити й кроку, як іноді у своїх снах.

І неодмінно сталося б лихо, якби не хлопець, котрого Емілі не зауважила, а він сидів на пасовищі цілий час і спостерігав за нею, сам невидимий. Тепер він скочив на рівні ноги.

Емілі відчула чиєсь важке тіло, що кинулося на неї. Хлопець повалив її на землю, по тім нахилився, підняв перший-ліпший камінь і жбурнув бикові просто межи очі. Тоді шарпнувся вбік, утікаючи. Бик повернув закривавлену морду до зухвалого зайди.

— Утікай! — крикнув хлопець до Емілі.

Дівчинка навіть не ворухнулася. Крім жаху, вона відчувала щось таке, що не дозволяло їй тікати, поки її шляхетному оборонцеві загрожувала небезпека. Хлопець добіг до паркану за півхвилини. Щойно тоді, не раніше, Емілі й собі побігла до паркану й перемахнула його в один скок; а бик уже мчав навпростець через пасовище, мчав просто на неї. Вочевидь, вирішив покарати абикого, а хоч її, за свою кров. Тремтячи всім тілом, вона пересувалася вздовж паркану й на вигині зіткнулася зі своїм рятівником. З хвилину стояли мовчки, споглядаючи одне одного.

Емілі не була знайома з цим юнаком. Обличчя мав худорляве, приємне, з гострими рисами та сірими очима, що сміливо дивилися на світ; на голові — кучерявилося густе волосся. Був одягнений так, як тільки дозволяла найелементарніша пристойність, зате на тім’ї парубка сидів убір, який чимось нагадував капелюха. Хлопець Емілі сподобався. Не мав у собі тонкої, вишуканої привабності Тедді, але вабив до себе іншим — фізичною силою; до того ж, він порятував її від лютої смерті.

— Дякую, — несміливо озвалася Емілі, зводячи на нього свої великі сірі очі, що під довгими темними віями здавалися навіть блакитними. Її погляд був чарівним, і ця чарівність аж ніяк не меншала через те, що була незумисною. Ще ніхто не відкрив Емілі, наскільки принадним був її погляд, коли вона сором’язливо й несподівано здіймала очі.

— От мерзенний різник! — вигукнув хлопець невимушено. Засунув руки в діряві кишені й задивився на Емілі — дивився так пильно, що вона, збентежена, опустила очі. Була не менш чарівливою і тепер, із виразом соромливої скромності на обличчі, з опущеними додолу шовковистими торочками вій.

— Страшний! — мовила дівчинка, здригнувшись. — Я так налякалася…

— Невже? А я гадав, ти навмисне стоїш і дивишся на нього зимними очима, щоб його приборкати. Скажи, що відчуває людина, яка боїться?

— Ти ніколи нічого не боїшся?

— Ні, навіть не знаю, що воно таке — боятися. А як тебе звати?

— Емілія Берд Стар.

— Проживаєш десь поблизу?

— У Місячному Серпі.

— Там, де мешкає дурнуватий Джиммі Муррей?

— Він не є дурнуватим! — викрикнула обурена Емілі.

— Однаково. Я ж не знаю його. Але буду знати. Я згоджуся прислужувати на хорах у церкві, як він просив.

— А я й не знала, — мовила здивована Емілі. — Що, насправді будеш прислужувати на хорах?

— Так. Я й сам про це не відав, аж до цієї хвилини. Він просив ту стару бестію, тітку Томмі, віддати мене до нього в науку, та я не мав охоти. А тепер я бачу, що треба давати згоду. Хочеш знати, як мене звуть?

— Авжеж.

— Перрі Міллер. Живу з моєю старою тіткою Томмі он там, у долині. Мій тато був капітаном корабля, не раз ми плавали з ним по морях, поки він жив, — де тільки не плавали. Ти ходиш до школи?

— Так.

— А я — ні. Не ходив ніколи. Тітка Томмі живе занадто далеко. Навіть не думав, що школа може мені світити… Гм, але тепер я, гадаю, почну ходити до школи.

— То ти, напевно, не вмієш читати?

— Твоя правда, не вмію. Базікати — теж. Тато навчив мене дечого, поки жив. Від того часу мені з наукою ніхто не докучає. Але, якщо ходитиму до школи з власної волі, то все хапатиму на льоту. А ти, либонь, страшенно розумна?

— Та ні, не дуже. Батько твердив, ніби я геній, одначе тітка Елізабет говорить, що я всього-на-всього чудна.

— Що таке геній?

— Достеменно не знаю… Часом, наприклад, особа, що пише вірші. Я пишу вірші.

Перрі поглянув на неї уважно.

— Хо-хо! Тоді і я візьмуся писати вірші.

— Мені не здається, що в тебе вийшло б, — мовила Емілі, правду казати, з легенькою зневагою. — Он Тедді: віршувати не вміє, а вельми розумний.

— Хто такий Тедді?

— Один із моїх друзів, — у голосі Емілі вчувався холодок.

— У такому разі, — сказав Перрі, схрещуючи руки на грудях, — я простромлю твого друга наскрізь.

— Ти не зробиш цього! — скрикнула Емілі, до такої міри обурена, аж забула на мить про те, хто врятував її від смертельної небезпеки.

— Та цур йому! — недбало відказав Перрі. — Зараз піду до Джиммі Муррея і скажу йому, що згоден. А вже потім додому. Не гнівайся. Якщо ти не хочеш, аби я когось потурбував, то дам йому спокій. Тільки