Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

до вогню мідний казанок з сочевичним супом.

Скоро коржики були готові. Сипай швидко зробив з великого пальмового листка щось схоже на тацю, обпікаючись, покидав на неї коржики й подав Дженні. Потім підсунув до дівчинки казанок з сочевичним супом.

— Їж, — сказав сипай.

Сам він їв, умокаючи коржики в сочевичну юшку. Дженні збентежив бруднуватий колір юшки. Вона з'їла свої коржики всухом'ятку.

Сипай кудись побіг. Він не був схожий на того лагідного індійця-няньку, котрого Дженні пам'ятала з дитинства. Але все-таки він був добрий до неї. Він приніс їй в чашці молока буйволиці.

— Пий, — мовив сипай, — і не бійся. Ніхто не скривдить тебе, дівчинко. Індія з дітьми не воює.

Дженні покірно випила густе гіркувате на смак молоко.

— Тепер у дорогу, — сказав сипай.

Весь загін уже зібрався.

Дженні підвели до тих самих носилок, у яких вона до цих пір здійснювала мандрівку.

Хтось вже сидів усередині, якась дівчинка, закутана в білу жіночу хустку. Дженні квапливо підсадили. Носильники взялися за бамбукові жердини, і носилки, гойднувшись, рушили вперед.

«Куди нас несуть?» — Дженні хотіла виглянути із носилок, але сипай, який ішов поряд, гримнув на неї:

— Дивитися не можна!

Дівчинка, що сиділа в носилках, трохи підняла хустку. Вона подивилась на Дженні блискучими очима.

— Не можна! Тобі не можна бачити дорогу. Ти наша полонена.

Це була та сама дівчинка, яка приходила до Дженні в Калькутті. Дженні скорилася.

Вона чула, як після заходу сонця змінилися носильники, як нові, з свіжими силами, швидко затупали босими ногами.

Їх несли хутко, дуже хутко.

На нічному відпочинку Дженні випадково підслухала уривок розмови.

— Нізащо не хоче в носилки, — долинув чийсь голос. — Він ладен усю дорогу йти зі своїм собакою.

— Не брамін, — сказав інший голос, — і не мусульманин, а свята людина.

Дженні зрозуміла, що мовиться про Макфернея.

«Добре, що й він тут», — подумала вона. Майже цілу добу її несли в носилках, квапливо, мовчки, невідомо куди.

Потім Дженні відчула, як під ногами носильників пружинить і гойдається дорога, ніби вони йдуть по хиткому настилу, через плавучий міст.

У вузеньку щілину між полотнищами навісу вона побачила зубчастий край високої стіни та башту.

Протяжне скрипіння воріт, голоси, тупіт, босі ноги носильників зашльопали по камінню.

«Вулиця? — думала Дженні. — Місто?»

Їх довго ще несли серед притишеного шуму і незрозумілих вигуків. Потім зупинились.

Дженні вивели з носилок. Вона встигла побачити юрбу, що стовпилась довкола, почула притамований гомін. Сонце засліпило її.

Дівчинку ввели в якийсь напівтемний будинок. Юрба розбрелась, усе затихло.

— Де ми? — спитала Дженні.

— В Делі, — відповіли їй.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
СИГНАЛ СЕЛІМГУРА
Розділ двадцять восьмий
Невже Делі ще не здобули?

— Невже Делі ще не здобули? — питали один у одного англійці вдома, в далекій Великобританії. — Невже наші регулярні війська ще не зламали опору повстанців?

Юрби народу збиралися в Лондоні довкола Будинку Індії, як тільки-но одержували нову звістку. Вісті надходили приголомшливі: «Генерал Кольвін оточений… Генерал Уілер розбитий…» — з острахом шепотіли в натовпі.

Вісті йшли довго: тільки двадцять третього червня дізналися в Лондоні про взяття повстанцями Делі — через сорок два дні після того, як перші повсталі полки вступили на плавучий міст, що вів до воріт фортеці.

Війська для Індії поспішно вантажились на судна, майже щодня з портів Великобританії відходили військові кораблі та наймані транспорта з солдатами на борту.

В палаті лордів довго обмірковували питання, як швидше переправити війська в Індію: навколо африканського материка чи Середземним морем, через Александрію — Суец.

Перший шлях був дуже далекий, але не потребував розвантаження й навантаження в дорозі; другий був коротший, але при ньому затримувало багаторазове розвантаження й навантаження і тяжкий сухопутний перехід по безводній пустині: канал біля Суеца ще не прорили.

Як не розраховуй, раніше ніж через три-три з половиною місяці королівські війська прибути в Індію не могли. А звідти надходили все тривожніші вісті.

Генерал Ансон, командуючий, помер від холери. Помер від холери і генерал Барнард, який змінив його.

Два командуючих загинули від холери один за одним за короткий час.

Помер Галіфакс.

Убитий Честер.

Невілль Чемберлен тяжко поранений.

Командування над усіма британськими силами під Делі доручено полковнику Вільсону, наспіх підвищеному в генерали.

У Лондоні з тривогою чекали наступних вістей.

В церквах замовляли урочисті молебні «за хоробрих воїнів, які життя своє віддають, щоб врятувати наші спадкоємні володіння і наше майно в Індії».

Настав серпень.

— Невже Делі ще не здобутий? — занепокоєно питали один в одного в Англії.

Серпень закінчувався, йшов третій місяць облоги. Делі тримався і був міцний як ніколи.

«Тут усі сповнені тривоги за цілісність Індії, — писав один англійський полковник з Лондона в Калькутту. — Як ми всі хочемо почути, що Делі вже взятий і повстання придушене».

«Справи в Делі йдуть, мені здається, так, що англійці змушені будуть почати відступ, як тільки, справді,