Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

біг попереду. Боб показував Бедфордові на великий будинок з баштами і кам'яною огорожею, що стояв за рисовим полем.

На даху будинку товпилися люди. Вони дивилися на капітана Бедфорда й махали руками.

— А що коли і там вороги?

Та у Боба Робсона, здається, було правильне чуття. Подвійна брама гостинно розчинилась перед британським офіцером. Капітана Бедфорда довгими переходами провели у великий зал, вистелений килимами і подушками. В залі пахло ароматною смолою, плодами, солодким тютюновим димом. Сивий, зморщений раджа, у парчевій кофті, весь обвішаний янтарними чотками, низьким поклоном вітав капітана.

— Я все життя не мріяв про більше щастя, як служити моїй королеві та всім офіцерам-саїбам! — промовив раджа.

Він сплюнув бетелеву жуйку в золочену чашу.

— Весь мій дім і моя скарбниця в твоєму розпорядженні, саїб, — ще раз схилився раджа.

Він зробив знак слугам, і капітана Бедфорда повели довгими переходами, повз темні закутки, крізь сморід жаровень і цікаві погляди челяді, у віддалену палацову прибудову. Чоловік вісім англійців сиділи у кімнаті, з них троє в офіцерських мундирах. Двері за капітаном відразу зачинили, і два озброєні чокедари[13] виструнчились обабіч дверей.

Капітан Бедфорд сів на низький диван і спробував отямитись.

— Ради бога, джентльмени, — сказав він, — хто ми тут: гості чи полонені?

— Ми самі вже другий тиждень сушимо голови над цим питанням, — відповіли Бедфорду співвітчизники.

Довго не змовкав галас у селі. «Гармати саїбів у наших руках!» — Селяни святкували перемогу.

Ще до полудня з-за ріки повернувся загін сипаїв, який допомагав райотам перехопити колону. Сипаї відігнали далеко за річку розпорошені групи британців.

— Вісім важких гармат, — рахували здобич селяни, — дванадцять малих і п'ятдесят возів з порохом і бойовими припасами!.. А хури з мукою, сухарями, рисом, сушеними плодами!.. Сумний день сьогодні у саїбів…

Люди посідали на траві біля ставка, вмостилися на зсунутих возах. Жінки напекли коржиків з пшеничного борошна. Мисочки з жирною козлятиною пішли по руках.

Лела зарилась у солому на одному з возів. Запах їжі дратував її, вона вже дві доби нічого не їла.

— Лело, де ж Лела? — чула вона голос Чандра-Сінга, але тільки глибше ховалася під солому.

Сором мучив дівчину: вона не виконала доручення, не донесла свого листа. Як же вона подивиться тепер у вічі Чандра-Сінгу?..

«Дочка нашого Панді», — називав він її… А тепер що він їй скаже?

— Де Лела? — кричав Чандра-Сінг і заглядав під шатра возів.

Чандра-Сінг знайшов Лелу на дні останнього воза. Він обтрусив солому з дівчини і поставив її на ноги. Лела прикрилась хусткою, боячись глянути на нього.

— Прости мені, Чандра-Сінг, я не донесла твого листа.

Чандра-Сінг посміхнувся.

— Я сам поспів раніше за свій лист, — сказав Чандра-Сінг і повів дівчину до ставка, де зібрався народ.

— Ти шукала свого батька, Лело? — сказав Чандра й штовхнув Лелу в коло.

Вона побачила радісні обличчя селян і високого на зріст сипая в білій чалмі, який сидів у центрі кола.

— Панді!.. Панді!.. — почула Лела гучні голоси.

Вона дивилася на сипая, на його довге сивувате волосся і скалічений рот. Той самий чоловік, якого вона бачила на покрівлі храму!..

— Панді?.. — повторила Лела.

Сипай підвівся і ступив до неї.

— Я обіцяв і не повернувся, — сказав сипай. — Пробач мені, дитино!

Він притягнув Лелу до себе й посадовив поруч.

— Твоя мати ждала мене й не діждалась, — мовив Інсур. — Ми двічі могли зустрітися з тобою, дитино, і двічі розминулись. Тепер ти назавжди залишишся зі мною.

— Тату! — прошепотіла Лела. Вона довго сиділа нерухомо, припавши до батькової руки.

Розділ двадцять сьомий
Всі шляхи ведуть до Делі

Дженні сиділа на траві, бліда, підібгавши ноги, як індуска. Вона відштовхнула од себе глиняну чашку з свіжою водою, яку їй приніс молодий сипай у жовтій чалмі.

— Я хочу додому! — сказала Дженні. — Відпустіть мене.

— Твоя домівка далеко! — посміхнувся сипай. У нього були білі, як цукор, зуби й хитрі ласкаві очі.

Він ткнув їй у руку липкий солодкий плід інжиру.

— Ти поїдеш з нами, — сказав сипай. — Не бійся, дівчинко, ми тебе не скривдимо.

Він посадовив її на повстину біля стовпа, вкопаного в землю коло ставка, потім покропив водою чисто підметений клапоть землі й прошепотів над ним кілька слів пуджі — очисної молитви.

Віднині місце було недоторкане. Ніхто не смів ступити на нього, навіть пройти дуже близько й кинути на нього свою тінь.

Була друга година пополудні — час готування їжі. О цій порі вся Індія пече під відкритим небом свій убогий хліб.

Сипай роздмухав вогонь, підкинув у нього гілля. Потім підійшов до ставка і, не скидаючи легкого одягу, швидко занурився у воду для обмивання, обов'язкового перед готуванням їжі.

Вийшов і, просихаючи на сонці, почав місити коло вогнища на мідній таці тісто з грубого пшеничного борошна.

Дженні озирнулась. Усі навколо місили тісто, роздмухували вогонь. Райоти готували їжу.

Тепер у повстанців було багато борошна: весь запас із обозу Бедфорда перейшов у їхні руки.

Сипай наліпив з тіста коржиків і поставив їх пектися на залізному листі. Збоку присунув