Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

просторій кухні старого Берусьєра і дивиться на двох чоловіків, які мовчки розглядають її.

На колінах Анрієт тримає свою шкіряну дамську сумочку, вона дуже схожа на тиху й скромну дівчинку, яка терпляче чекає, що ж їй скажуть дорослі.

«Справжня тобі свята Нітуш».

Андре Ведрін раптом люто вибухнув:

— Це ти нас зрадила і виказала німцям! Я бачив тебе перед конторою, у під'їзді, коли ти виймала хустку.

Анрієт рвучко підвелася, перекинувши табуретку, зробила крок назад і, відкривши сумочку, сунула туди руку.

Вона пополотніла, зціпила зуби, обличчя її скривилося в безсилій люті, а очі хижо звузились.

Андре Ведрін випередив її.

— Не рухайся!

І він навів на неї пістолет. Анрієт завмерла.

— Ви з головою викрили себе, мадемуазель, — спокійно промовив Альбер Перрішон. В цю хвилину він був схожий на вчителя, засмученого поганим вчинком свого учня.

Вона, зневажливо примружившись, глянула на нього і зненацька зареготала. Потім, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, з викликом сказала:

— Так, це я попередила гестапо.

Анрієт обернулася до Андре Ведріна:

— Я обдурила тебе, як останнього овернського козопаса, бідолашний дзвонар. Хочеш знати, — вона поглянула на Альбера Перрішона, — ви хочете знати, як я це зробила? Можу розказати…

І вона розповіла все. Про те, як за завданням гестапо пробралася до підпілля Опору, як познайомилась із П'єром і дізналася, що він («це не справжнє його ім'я, чи не так?») в тій же організації, що й вона («інколи випадок важить дуже багато, чи не правда?»), про свої передбачення, про минулу ніч, про портфель П'єра («ти надто міцно спиш, старий») і маленький папірець з ім'ям Перрішона та адресою страхувального бюро, який вона там знайшла.

Вони мовчки слухали її. Андре подумав про цей злощасний маленький клаптик паперу, що його він колись забув у своєму портфелі. Просто забув, і все. Так уже трапилось. Клаптик паперу! Життя і смерть! Йому схотілося убити себе.

Анрієт перевела подих і заговорила знову:

— Коли сьогодні надвечір я зустріла тебе, я схотіла пересвідчитися, чи справді ваше бюро міститься на майдані Філіп-Маркомб. Я йшла за тобою назирці, і бачила, куди ти зайшов, Не минуло й десяти хвилин, як гестапо було попереджене. Адже пошта Гайяр і телефон недалеко. Правда, непогано зроблено, мій любий П'єре?

— Справді непогано, моя кішечка, тільки не знаю, куди все це тебе завело?

— Мене — нікуди, а от тебе і твого друга таки завело. В гестапо!

— Ти забула, крихітко, що досить мені натиснути пальцем оцю штучку, як ти залишиш цей світ, і зараз я зроблю це.

— О ні, я нічого не забула, і ти можеш натискати, скільки завгодно, але спершу вислухай, що я тобі скажу…

— Я слухаю. Треба задовольнити останнє бажання тих, кого засуджено на смерть. Давай, кажи, тільки не розводься довго.

— Краще пригадай, як сьогодні в кафе ти зайшов у туалет. Ну от, поки ти там справляв свої потреби, я вийняла всі патрони з обойми пістолета, що його ти ласкаво залишив у кишені пальта; там, на стільці. У тебе в руці просто шматок заліза, мій любий, і тільки.

І Анрієт блискавичним рухом вихопила з своєї сумочки маленький англійський револьвер.

Приголомшений Андре Ведрін розгублено дивився на свою зброю. Тепер він зрозумів, чому Анрієт його запитала, чи стрілятиме він з пістолета в разі сутички з гестапо. І він люб'язно їй пояснив тоді: «Ні, Анрієт, пістолет я тримаю в кишені на крайній випадок. За таких обставин мисливська рушниця надійніша». Хіба він міг тоді зрозуміти, куди вона хилить? Дурень, роззява.

«Шматок заліза. Що ж, вона має рацію».

Машинально, наче щоб переконатися в цьому, він натиснув на гашетку.

Оглушливий постріл і зойк. Анрієт важко впала на підлогу. Вражений Андре Ведрін дивився на легку хмарку диму, що піднімалася над стволом.

«Хай йому чорт! Вона забула вийняти патрон із ствола!»

Наче вгадавши його думку, Альбер Перрішон вигукнув:

— Фатальний кінець!

Він нахилився над тілом Анрієт і додав:

— Просто в лоб.

Андре Ведрін поклав зброю, на стіл. Дивлячись на тіло своєї колишньої коханки, він глухо промовив:

— Вона любила Вагнера.

Це прозвучало як надгробне слово.

* * *

Сидячи на ліжку, застеленому рожевою пікейною ковдрою, Альбер Перрішон задумливо розтирав рукою бік.

Андре зіщулився в старому кріслі і уважно споглядав свої черевики.

— Давно вже не працював киркою й лопатою; завтра, мабуть, спину не розігну, — зітхнувши, мовив Альбер Перрішон.

Андре не відповів. Смерть Анрієт і те, що вони щойно робили в підвалі, він ніяк не міг забути. «Тепер у неї в роті, у волоссі повно землі…»

Навіть нічого не знайшлося, у що б можна було загорнути тіло.

Його занудило.

— А що ти мав робити? — несподівано спитав Альбер Перрішон, наче розгадавши його думки.

Насправді він хвилювався так само, як і Андре, а може, ще й більше. І звернувся він скоріше до себе, ніж до Андре. Почекавши мить, Перрішон відповів:

— Нічого! Вона дістала те, на що заслуговувала. Скільки чоловік вона зрадила? Скількох іще могла б зрадити?..

Голос Перрішона став суворим.

— …і потім, старий, це неминуче в нашій боротьбі.

Андре Ведрін підвів голову:

— Так, звичайно!

Він подумав і, намацавши в кишені куртки патрони до свого 7,65-міліметрового пістолета, які знайшов у сумочці Анрієт, сказав:

— Вона грала диявольську гру в покер. Не дуже й багато було козирів у неї, але вона мало не