Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

— Зараз… Він мені сказав… Почекай, я пригадаю… Ага, ось що: «Я знайшов ікру.

В Галері де Жод. Завтра, об одинадцятій годині я там буду, в сквері «Нептун». Зрозуміло? Товариша заховали в магазині Галері де Жод. Але хто? Я нічого про це не знаю.

Як про це дізнався Жюль Грак… пробач: Клод, — тим більше невідомо. Сам знаєш, по телефону не дуже-то поговориш про такі речі.

Андре Ведрін змовк і вихилив склянку вина. Тільки зараз він згадав, що на них чекає вечеря.

Альбер Перрішон узяв ніж, відрізав скибку хліба і шматок ковбаси. Напівсерйозно, напівіронічно, він тихо сказав:

— Я не думаю, Ламбертене, що ти був дуже одвертий з цією Анрієт, але переконаний, так, переконаний, що надто ти вже був довірливий… і запальний.

Андре Ведрін зупинив «Пєжо» за двадцять чи тридцять метрів від готелю, де мешкала Анрієт. На вулиці Каден, похмурій і вузькій, мов дно колодязя, вже панували вечірні сутінки, і перехожі траплялися рідко. Він довго разглядав фасад будинку.

Анрієт вдома, у своїй кімнаті. Крізь маскувальні портьєри на вікнах було видно, як рухається її тінь.

Таке враження, ніби вона нервово міряє кроками кімнату. Мабуть, не солодко їй зараз.

Андре вагався. Йому стало страшно. Не тому, що на нього могла чекати пастка, а тому, що зараз йому доведеться зустрітися з Анрієт. Подумати тільки, він стискав її в обіймах… Ще сьогодні ранком він мріяв одружитися з нею, мріяв про власну сім'ю та оселю, хотів мати од неї дітей.

Він гірко посміхнувся. Йому важко було йти до неї. Лють і огиду відчував він до неї, і все-таки думка, що він жив з нею протягом місяців, паралізувала його. Чомусь він згадав отих нещасних старих дів-канцеляристок, з розпачливо притиснутими до грудей руками, і раптом наважився.

Андре перейшов вулицю. Від сумнівів і вагань не лишилося й сліду. Він швидко піднявся сходами і постукав у двері. Кроки, і потім тиша. Він постукав ще. Ключ у замку клацнув, двері повільно прочинили, тримаючи на запобіжному ланцюжку.

— Хто це? — запитала Анрієт.

Вона стояла, ховаючись за дверима, готова зачинити їх першої-ліпшої миті.

— Це я!.. П'єр!

Анрієт скрикнула. Андре подумав, що вона зараз грюкне дверима. Їй, безперечно, дуже хотілося це зробити.

Однак вона зняла ланцюжок, і Андре Ведрін зайшов до кімнати. Стискаючи в кишені пальта пістолет, він насторожено глянув на двері кухні. Анрієт позадкувала до ліжка, з тривогою дивлячись на Андре.

— Щось трапилось, Анрієт?

Він вирішив будь-що тримати себе в руках. Андре наблизився до неї і знову кинув швидкий погляд на кухню.

— Ти чимсь налякана, моє серце?

Голос Андре звучав щиро й ніжно, наче нічого не сталося. Він аж сам здивувався.

Анрієт заспокоїлась і силувано посміхнулася.

— Там, біля мерії, щось сталося. Знялася стрілянина, здається між партизанами і гестапо. Весь квартал оточено. Гестапівці обшукують будинок за будинком, не минуло й п'яти хвилин, як патруль пройшов нашою вулицею. Я так налякалася!

Він ледве стримався, щоб не вліпити їй ляпаса.

«Говори, говори, суко! Я тут стою вже мало не півгодини, а ти патякаєш про патруль… підла брехуха!»

Він обняв її, поцілував у шию і прошепотів:

— Нічого, маленька. Все гаразд. Я з тобою. Тобі нема чого боятися…

Анрієт чудово грала свою роль.

— П'єр!.. П'єр!.. Обніми мене дужче.

Він поцілував її в губи, силкуючись у цю хвилину думати про інше.

Вона спробувала потягти його до ліжка, але Андре спинив її. «Ні, голубонько, не вийде!» Він відсунувся, взяв її за плечі і, дивлячить прямо в очі, драматичним тоном промовив:

— Я знаю все, що сталося. Я сам там був. Ми вирвалися просто чудом.

Анрієт і далі блискуче грала комедію.

— П'єр!..

Голос її затремтів, і вона захлипала, стиснувши Андре в обіймах.

Він знову обережно вивільнився. «Сильно зіграно, дівчинко, нічого не скажеш».

Анрієт знову розпачливо вигукнула:

— П'єр! Ох, П'єр, я так…

Він нетерпляче обірвав її.

— Анрієт, я прийшов за тобою.

Вона здригнулася і знову стурбовано глянула на Андре.

— За мною?

— Так. Ти мені потрібна. Треба перевезти документи і зброю. А потім..

— Що потім?

— А ось що. Ця вечірня сутичка трапилася тільки тому, що втрачено контакт між апаратом зв'язку і організацією, і ми вирішили відновити його.

— І ти подумав про мене?

Анрієт кинулася йому на шию і поцілувала.

Поки вона метушливо збиралася, Андре непомітно, з огидою витер кілька разів рота долонею.

«Ти радієш, шлюхо! Мабуть, думаєш, що вже цього разу покінчиш з нами одним ударом. Ти, напевне, смієшся з мене. Але пожди трохи, негіднице, скоро ти заспіваєш іншої».

Де його кохання? Наче й не було. Вигоріло все і лишився самий попіл. І він здивувався, що навіть не відчуває болю.

В машині Анріст наполягала, щоб він детально розповів їй «про все, що сталося в кварталі мерії». Андре змушений був задовольнити її бажання, звичайно, ні слова не сказавши, що бачив її на майдані Філіп-Маркомб під час облави. Він теж непогано грав свою роль.

Андре вирішив їхати назад старою дорогою. Крутий поворот. Позаду лишились Шамальєр, Галубі, Ормо, Бар’єр д’Іссуар. «Уникай центральних вулиць», — сказав йому Альбер Перрішон. Ще б пак! Там, мабуть, зараз надто жарко, в районі Філіп-Маркомб і кафедрального собору. Ризикувати не можна, справи серйозні.

Він доїхав щасливо, і от тепер Анрієт сидить на табуреті у