Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

— Відтоді, як ти став гнідим, тебе не стягнеш з ліжка, — знову дорікнув йому Буліна.

— Заткнися, бо викину в двері як туалетний папір! — огризнувся Штрунц і подумав: раніше я товаришував з Буліною, тепер мені на нього начхати, і правильно.

Зачувши сирену, Польда Штрунц одяг на рукав червону пов’язку й приступив до виконання своїх обов’язків. Уже тридцять років я дивлюся на людей через оцю шибочку, знову подумав він. Однак мало хто дивиться на мене. Що я для них — каліка на прохідній. Дивитися, хто входить і виходить, озиватись на телефонні дзвінки, щохвилини вискакувати, щоб підняти шлагбаум — марудна робота. О пів на десяту маю можливість удруге поснідати. Однак я ліпше заощаджу на сніданку, щоб випити вдома пива за три крони. О десятій хлопці з гаража, мої нові товариші, принесуть «м’ясця». А сьогодні, можливо, і розчинного порошку.

Тіна Трикова притискалася до розпаленого чоловіка, глибоко зітхаючи від задоволення.

Потім вона стомлено підвелася, вдягнулась і почала готувати сніданок.

— Підійди-но… — сміючись покликав її Тібор з ліжка. — Давай-но ще разок…

— Ти ж знаєш, я не проти, але вже справді треба на роботу. Краще ввечері.

Тібор устав пізно, ми з ним поїли все, що мали вдома. Збираючись іти, зазирнули до вітальні, де Ріта спала з якимось хлопцем, укрившись кожухом. Тібор підійшов до неї, відсипав зі свого мішечка повну пляшечку розчинного порошку, а потім по справедливості поділився й зі мною. Коли ми потім на кухні запивали його водою, Тібор знову почав цілувати мене мокрими губами.

Я так кохаю його, особливо коли він веде мене вулицею своєю дужою рукою… На зупинці він розкидав людей, мов сіно, підняв мене на руки, вніс-до автобуса й усю дорогу тримав за стан. Притискаючись до нього, я відчувала його тепло, хотілося, щоб ця поїздка тяглася безконечно.

Відділ головного інженера ПЧХП вже звик до того, що секретарка шефа виконує свої обов’язки з роздратуванням і запізненням.

— Тобі треба щось робити з собою, Тіно, — сказав їй Станіслав Бімонь.

— Я вже зробила.

— Можливо, в тебе якісь жіночі проблеми? — запитав у неї шеф Еда Роган.

Тіна щось буркнула, потім більшу частину робочого часу позирала у вікна — чи не промайне біля гаражів Тібор. Найдужче їй би хотілося бути зараз із ним…

Закінчивши роботу, вона побігла до прохідної й почала чекати на Тібора. Тіна думала лише про нього, забула навіть про дитину, що й досі не могла повернутися з гір. Чекала лише на свого чоловіка; вона була його жінка, й більше нічого не хотіла знати.

Вранці, невдовзі після дев’ятої, брамою ПЧХП проїхала крита вантажна машина й зупинилась біля складської естакади.

— Боган уже тут, — сказав Тібор, заглянувши в гараж, потім швидко загасив сигарету й разом з двома іншими членами таємної групи поспішив до машини.

— Вони аж там, під кабіною, — сказав їм шофер Боган. — Усі три бідони.

Хлопці спочатку були змушені якнайшвидше розвантажити вісімдесят великих бляшанок меду, аби хтось не зметикував, у чому справа; то була добра халтурка. Дорогою з пасіки Боган дав гаку й прихопив на заміських шахтах три повні бідони мазутового порошку.

Хлопці відкотили їх до цеху, де на гарячій бані топився густий мед, і відразу взялись до діла. Вони мали п’ятдесятилітровий казан для варіння «м’ясця» й великі цинкові дека для сушіння розчинного порошку. Компанія була добре зіграна, в спілці з начальником гаража та комірником. За кілограм розчинного порошку сьогодні охоче давали двадцятку, а з тих трьох бідонів його мусило вийти півтонни. Коли настане час, утаємничений Польда Штрунц підніме шлагбаум і випустить машину на вулицю.

Закінчивши справу, Тібор повернувся до гаража, де довідався, що генеральний директор нікуди сьогодні не їхатиме.

Оце добре, подумав Тібор, можна буде повеселитись! Він відсипав щіпку порошку від своєї частки на край долоні й почав із задоволенням його злизувати, запиваючи теплою водою. Набуду чудової форми ще до закінчення зміни, сказав він сам собі. Підхоплю на прохідній Тіну за крильце, й ми гарненько розважимось. А вночі влаштуємо справжнісінький феєрверк!

Схилившись над розгорнутим виробничим завданням (яєчний коньяк «Овалон»), працівник рекламного відділу ПЧХП Арсен Кралік (46 років) боязко, з-під ліктя, читав короткого листа. То було повідомлення з редакції обласної газети, яка повертала Арсенові надісланий ним вірш «Над могилою власного тіла». Цього вірша він писав аж вісім днів.

«Ваша поезія до друку непридатна, тому повертаємо її». Печатка була розмазана, а підпис — нерозбірливий.

«Я вісім днів палав пекельним вогнем, а тепер ось — одне жорстоке речення. Негідники!» — Арсен, мов навіжений, переглядав рубрику культурного життя обласної газети, де було надруковано чийогось вірша «У горах». Замість моїх вражаюче бурхливих, глибинних ритмів — оцей блюзнірський віршик про білий сніжок, рожеві щічки дітей та яскраву водну гладінь. Хто, цікаво, написав цю нісенітницю? Ага, якась Світлана Юрічкова, та-ак! Одразу ж під цим творінням — театральна рецензія Павли Роганової на нібито блискуче зроблену інсценізацію режисера Ніни Птачкової. Одна культурна коза вихваляє другу. Цілий рік я власного кров’ю писав п’єсу, а мені шпурнули її в обличчя так само, як сьогодні — тих дванадцять віршованих рядків. Оця ж псевдоінтелігентна пані заскочила на дурничку до театру — й відразу ж надрукували цілих три колонки, повних сто вісім рядків, великий заголовок і прізвище авторки жирним шрифтом!

— Вийду трошки провітритись! — мовив Міхал Роган. Він працював за сусіднім столом над рекламою крему «Дульсінея». — Коли хтось питатиме, то мене немає!

Арсен розлючено подивився вслід юнакові. Цей телепень знахабнів, його ж татусь — протеже генерального директора… а матуся — пасія головного редактора газети. А хто й коли вшанує мене?!

Арсен Кралік люто лизав розчинний порошок, наче незагоєну рану