Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Я знову прокручую подумки фільм, у якому розгортаються події цього вечора — від Анітиного приїзду до останньої хвилини. І нарешті бачу всю їх послідовність. І мені все стає ясно.

Тоді я сідаю на ліжко біля Аніти, але не беру її руки в свою, а лагідно питаю:

— Аніто, ти збираєшся покинути мене?

Довга мовчанка.

— Так.

— Тому й приїхала в середу?

— Так.

— Ти не хотіла мені про це писати? Вирішила, що краще сама скажеш?

— Так.

Я не одразу озиваюся знову. Мені потрібен час, щоб опанувати свій голос.

— Що ж, я тобі вдячний, ти обрала не найлегший спосіб.

— Я хотіла тобі дещо пояснити…

В мені прокидається недовіра. Я ніяк не можу повірити, що Аніта мене покидає. І я ставлю їй перше, найтривожніше з усіх своїх запитань:

— Ти покидаєш мене назавжди?

— Не знаю.

Мовчанка. Потім я кажу безбарвним голосом:

— Ти сама так вирішила?

— Звісно, ні. — І вже жвавіше веде далі: — Ральфе, послухай. Я розповім тобі, що сталося за ті півтора місяця, які ми з тобою не бачились. Щопонеділка я заходила до Бедфорд і питала, чи вона не проти, якщо наступну суботу й неділю я проведу в Блувіллі. На це Бедфорд відповідала мені солодким голосом: «Звісно, ні, Аніто. — І додавала напівжартома: — А взагалі це немов наркотик: ви вже не можете без нього обійтися».

— Важко повірити!

— Це було саме так. А потім у п’ятницю ввечері мені телефонує секретарка Бедфорд і каже: «Мартінеллі, президент чекає на вас у таборі Дейвід. Вам доведеться в суботу й неділю попрацювати».

— Тьху! Навіщо вона це робить? Із ревнощів?

— О ні, слава богу, цього почуття в неї нема. Бедфорд діє з переконань.

— І ти поділяєш ці переконання?

— Щодо чоловіків, то зовсім ні.

Криво посміхнувшись, я кажу Аніті:

— А ти змінилася.

— Ні, — рішуче заперечує вона, — я не змінилася. Свобода жінки — одна річ, а ненависть до чоловіка — зовсім інша. Ненависть до чоловіка — справжня психопатія. Я ніколи не доходила до такого божевілля.

— Хіба лише кілька хвилин тому.

Це вихопилося в мене мимоволі, і я відразу пошкодував. Аніта дивиться на мене й каже:

— Даруй, Ральфе. Я була холодна. Я сама не знала, як сказати, що покидаю тебе.

Я кладу свою руку на її.

— Забудь ті мої безглузді слова. Розповідай далі. Ти зупинилася на тому, що в суботу й неділю тебе викликали працювати. Ти тричі відмовлялася приїхати до мене, отже, тебе тричі спішно викликали на роботу?

Аніта стискає губи.

— Тільки щоразу це робилось інакше, і Бедфорд дедалі відвертіше виявляла неприязнь до мене. Де й подівся мій вплив на Дебору Грімм. Цілком очевидно, що я більше не дотримувалася «правильної лінії». Я відчувала себе зрадницею.

— А останнього разу?

— Останнього разу було прийнято одну несподівану ухвалу. В п’ятницю Бедфорд викликала мене до себе в кабінет і солодким голосом сказала, що призначила мене послом США у Франції.

— Аніто, це ж неабияке підвищення!

— І так, і ні. Справді, там на мене чекають великі справи, але водночас я стаю об’єктом неприязні.

— Вона розлютилася на тебе?

— В її ставленні до мене є дві люті, що випливають одна з одної. Наведу слова Бедфорд: «Аніто, коли ви переберетеся до Парижа, то вже не їздитимете звідти раз по раз до Вашінггона. — І по паузі: — А тим більше до Блувілла. Цій історії пора покласти край».

— У мене опускаються руки. Ти спитала в неї чому?

— Звичайно. Ось що вона відповіла: «Я вважаю, що одружена дипломатка, яка відчуває потяг до свого чоловіка, певною мірою небезпечна».

— Ще зовсім недавно так казали про дипломатів-гомосексуалістів.

— Я не нагадала їй про це. Я попросила в неї двадцять чотири години на роздуми і в суботу сказала, що згодна. Але за умови, що сама повідомлю тебе про своє рішення. Вона зробила все, аби я відмовилася від цієї останньої поїздки до тебе, та я від свого не відступилася. Бедфорд розпорядилась, щоб я поїхала до тебе в середу. А післязавтра я відлітаю до Парижа.

— Аніто, це шантаж, ти мала б відмовитися! — кажу я тремтливим голосом.

Аніта глип на мене, потім відводить очі й тихо, стомлено відказує:

— Ральфе, тут, у Блувіллі, ти просто не уявляєш собі, за якого режиму ми живемо. — Кажучи це, вона ще дужче стишила голос, ніби я й не вимкнув підслуховувального пристрою. — Якби я відмовилася, — веде вона далі, — то потрапила б до чорного списку, й мені було б дуже важко знайти роботу.

— Тобі?!

Вона киває головою.

— Атож, мені.

— В такому разі, — жваво кажу я, — ти могла б переїхати до Блувілла й жити зі мною. Тут є одружені ЧО.

— Бедфорд передбачила такий варіант: вона дала мені зрозуміти, що тоді ти мусив би залишити Блувілл.

Я піднімаю руки вгору.

— А як вона це зробила б? Блувілл — приватна фірма. І я виконую тут корисну роботу.

— Ця робота анітрохи не цікавить Бедфорд.

Я дивлюсь на Аніту, роззявивши рота.

— Звідки ти знаєш?