Наталія Володимирівна Сняданко - Комашина тарзанка

скопійований з німецькою дотошністю, старанно рухається під фонограму, гості нічного Ріппербану захоплено допивають своє ранкове опохмільне пиво, танцюють і йдуть снідати, а потім вертаються по домівках. Дехто отоварюється на рибному ринку, де можна придбати абсолютно все, що прибуває до гамбурзького порту, а прибуває сюди справді все. Ящик апельсинів, так само як і ящик ківі, і ще багато інших ящиків зі смаколиками – лише по одному євро, а в кінці торгу – десь близько дванадцятої дня частину нерозпроданого товару просто залишають на асфальті, і його підбирають студенти, китайці, емігранти.

Ріппербан – це автострада в районі найбіднішого гамбурзького кварталу Сан Паулі. Колись давно тунелем, що вів із порту попід Сан Паулі, хворі на чуму проходили до лікарні, розташованої поза межами міста. Пізніше цей район був спалений Наполеоном, який хотів розчистити собі місце для маневрів, аби постріли його сягали Альтони.

Тепер у тутешньому метро потрібно заплатити десять євро «курортного збору», і тоді вам покажуть усі місцеві цікавинки, а також місця, у яких можна відірватися. Найстаріший татуювальний заклад Німеччини, найбільше казино Європи з оригінальним російським вертольотом під стелею у ролі вентилятора, або ж літературні вечори із серії «Читають п’яні письменники». Розваги, які споконвіку пропонувалися тут відвідувачам, трохи змінилися відтоді, як розважатися сюди приїздять багаті туристи, а не матроси із гамбурзького порту. Ці розваги не стали вишуканішими, вони просто втратили трохи автентичності і набули «туристськості». Наприклад, до традиційних стриптиз-барів додалися порнокінотеатри.

Але «туристськість» зовсім не свідчить на користь безпеки цього місця. Радше навпаки. Ті, хто приїздить сюди розважитися, знають, чого їм потрібно остерігатися. Пити можна тільки з пляшки, яку відкривають у тебе на очах, аби до неї нічого не підсипали. На бічних вуличках слід бути дуже обережним, бо там п’яних туристів підстерігають албанські головорізи, які полюють за донорськими нирками, що їх потім продають до дорогих приватних клінік пацієнтам із діалізу. Всі ці небезпеки такі давні і такі незнищенні, що про них уже навіть не пишуть у газетах.

Відвідування культових місцевих кнайп також вимагає певного призвичаєння. Постійні відвідувачі та персонал знають, що сідати на крісла та диванчики тут потрібно обережно, особливо під ранок, бо рідко трапляються місця без залишків блювотиння попереднього гостя. Спілкування із барменами, які вже раннього вечора плутають, з якого боку барної стійки їм слід стояти, як і з кельнерами, що мають труднощі з утриманням рівноваги, справа непроста. Не рекомендується також замовляти тут каву, бо поки вона потрапить на стіл, більшість вмісту горнятка залишиться на пластиковій таці, а допроситися ганчірки, аби повитирати калюжі, буде непросто.

Інтер’єр місцевих кнайп переважно не заторкнутий модернізацією, тож виглядають вони подібно до українських наливайок радянського стандарту, схожий тут і запах. До пива подають безкоштовні канапки зі смальцем, яких можна їсти скільки влізе, проблема тільки в тому, що більшість гостей надто швидко доходить до стану, коли їжа більше не лізе досередини, а навпаки, проситься назовні.

Ну, а більш витривалі можуть вранці послухати двійника Елвіса Преслі і навіть потанцювати під добре визвучену фонограму.

Наслідування невловимого

Усі ці суперечливі історичні подробиці сприяють обережності під час першого знайомства з містом. Але окрім ратуші, яку можна і не оглядати, тут зовсім не відчутно купецькості, несмаку чи атмосфери міщанства, зосередженого насамперед на матеріальній культурі. Можливо, тому, що більшу частину міської забудови здійснював архітектор Фріц Ґьоерт, у прізвищі якого мені вчувається якась «ґьое», що німецькою означає «висота». Спроектовані ним будинки і цілі квартали створюють відчуття легкості, трохи схоже на невагомість, хоча це, мабуть, занадто космічно, ці будівлі нагадують океанські лайнери, які вишикувались на маневри (хоча я і не певна, що лайнери проводять маневри, та й самі лайнери мають у собі щось надто високопарне і зарозуміле, тоді як ці будинки зосереджені, здається, насамперед на тому, щоб зайняти якомога менше місця і не кидатися у вічі). Якщо можна уявити собі зв’язок між ненав’язливістю і симетрією, то саме це відчувається у спорудах Ґьоерта, вибудуваних із темної дрібної цегли, із керамічними оздобами в тон поміж вікнами, із багатоярусними балконами. Ці будівлі великі, багатоповерхові, з десятками, а може, і сотнею вікон, але зовсім не гнітючі, не масштабні, не монументальні, і чомусь відразу видно ті з них, які були побудовані пізніше, вже у середині двадцятого століття, і просто наслідували стиль відомого архітектора. Мабуть, невловиме важко наслідувати.

Пам’ятник Фріцу Ґьоерту, який загинув у роки нацизму, такий же далекий від стереотипного уявлення про монументальність, як і його будівлі. Розміром приблизно як людська долоня, маленький, мабуть бронзовий, а може, і з якогось іншого литва, темний чоловічок у крихітній ніші просто в стіні будинку, на рівні плеча дорослої людини. У цьому є щось зворушливе. Як і в меморіальній таблиці, вмурованій в асфальт богемного району Штерн-Шанце. На таблиці зазначається, що колись тут проходив кордон із Данією. Коли тобі вдається так буденно і просто потоптатися на місці, яке колись було кордоном, за кожен міліметр просування якого праворуч чи ліворуч велися столітні суперечки і навіть війни, завжди почуваєш себе трохи дивно. І в такому вмуруванні таблички в асфальт є велика правильність, яка примушує усвідомити умовність, пов’язану не лише з кордонами минулого, а й з актуальними кордонами. Умовність поділів, викликаних мешканням за «кращими» і «гіршими» кордонами, умовність стереотипів і взаємних уявлень про себе людей по обидва боки кордону, умовність влади паспортів, дозволів та іншого бюрократичного дріб’язку, завдяки якому банальна і вічна проблематика сусідської межі, з якою ніколи не буває все добре, перетворюється на справу міжнародної ваги і намагається викликати до себе нікому не потрібну і не заслужену повагу.

Я не буду далі про Штерн-Шанце, як не буду і про інші турецькі квартали з безкінечними фастфудами і магазинами з усілякою всячиною по 99 центів. Справі німецько-турецького порозуміння присвячено достатньо місця на сторінках тутешньої преси. Мені ж ідеться не про Гамбурґ турецький, німецький, слов’янський чи арабський. Не про Гамбурґ наркотично узалежнений і респектабельний. Ідеться про алхімічну таємницю цієї мішанини непоєднуваного, ідеально достосовану до моїх індивідуальних потреб.

Гамбурґ нагадує великий перетяг, через який проходять усі вітри, усі моди і всі забобони часу, швидко пролітають і не застоюються, як у позбавлених руху водоймах чи у маленьких містечках, часто схожих на такі водойми. Символом цієї відкритості є Ост-Вестштрассе, яка відразу ж кидається у вічі з кожної, навіть найбільш приблизної карти міста і назву якої неможливо не запам’ятати.

Я хотіла би бути корабельним щуром, який