Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

— Не твоє діло.

Тійт засунув руки в кишені і одвернувся. Потім кілька разів пройшовся з кутка в куток і знов ступив до Аарне.

— Знаєш, ти облиш ці жарти…

— І ти теж…

— Що?

— Ти теж облиш, чоловіче добрий…

Тійт підійшов ще ближче.

— Ну?

Аарне сильно штовхнув його. Тійт відступив на кілька кроків.

— Досить… — сказав Аарне. — Чуєш… Донжуан…

Тійт стиснув кулаки. Але в цю мить з другого поверху долинули голоси, і Тійт опустив руки. Постояв трохи, а тоді мовчки пішов східцями вгору. Невдовзі й Аарне поплентався слідом за ним.

В залі він побачив, що Еда вже танцює з Тійтом. Йому хотілося плюнути. Все здавалось безглуздим. А потім стало якось легко. Він зробив великий бутерброд і з’їв його…

Звідкись появився Андо. Нудьгуючи, він тупцював біля столу.

— Іди сюди…

Андо неквапом обійшов навколо столу.

— Дякую!

— За що?

— Сам знаєш…

— Мабуть, знаю. А ти все-таки злий, — засміявся Андо і підсунув до себе вінегрет.

— Давай потанцюємо, — мовив Аарне.

— Не хочеться…

— Тоді ходімо звідси.

Вони пішли. Вони співали і сміялись. Разом їм було добре. Коли Аарне зустрівся з Едою, його знову охопило якесь незрозуміле почуття. Але воно не викликало відчаю, а тільки сум. З часом усе минеться!

Збігали дні.

До Аарне повернулася впевненість. Він вчився, стосунки з Корнелем поліпшились, у шкільній стіннівці вмістили його статтю «Рабіндранат Тагор». Він знав, що більше не любить Майю.

А Майя любила його, як і раніше, і тому збиралася поступати в художню школу.

Корнеля хвилювали майбутні екзамени, але він не показував цього.

Аарне не міг собі пояснити, чому так швидко змінилися взаємини між ним і Майєю. Він не насмілювався про це заговорити з дівчиною. Це було б жорстоко.

Дивно, що любов може минути так швидко. А півроку тому він був певен, що вона ніколи не скінчиться…

Вони йшли вздовж залізничної колії. Поля вкрилися свіжою зеленню. Час від часу мимо гуркотіли товарні поїзди.

— Ти став інший, — сказала Майя.

— Це добре чи погано?

— Не знаю… Ти не такий, як був узимку…

Жовта торішня трава шелестіла під ногами. Майя нахилялася, зривала якісь стеблинки.

«Я й сам не вірю, що розлюбив її, — думав Аарне. — Я так звик до неї. Але коли бачу її, то відчуваю цілковиту байдужість…»

— Я поганий, — мовив він голосно.

— Ні, — прошепотіла Майя. — Ні.

— Скажи, я щось дав тобі?

— Дав. Багато. Дуже багато.

«Я не можу більше ні в що вірити, — думав Аарне. — В кожному слові я відчуваю щось фальшиве. Як я ненавиджу фальш! Як ненавиджу!»

Залізничні рейки блищали на сонці і сходились на обрії. Повільно спускався вечір.

— Що ж я тобі дав, скажи?

— Все. Мету в житті.

— І це все?

Майя мовчала.

«Вона йде до художньої школи тільки заради мене. Вона намагається думати моїми думками, дивитися на світ моїми очима… І все це робить щиро. Як це нерозумно… Я — ніщо, а вона наслідує мене. Наслідує! О, дайте мені когось, з ким би я міг сперечатися. Сперечатися!»

Він стрибнув з насипу вниз. Майя здивовано дивилася на нього.

— Я не можу тобі допомогти! — крикнув Аарне.

— Що?

— Я обіцяв виховувати тебе, допомагати тобі. Я не можу!

— Можеш.

— Ні. Я знаю. Я переоцінив себе. Незабаром залізничну колію перетнуло шосе.

— Що це? — спитала Майя. Вона була дуже серйозна і намагалась усміхатися.

— А де ж Тарту?

— Там стоїть дорожній покажчик.

Аарне підійшов до нього і прочитав:

— «До Тарту 15 км».