Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

— Так, органічна.

Корнель не міг цього зрозуміти:

— Ви і хімія? Це неможливо!

— Хімія — галузь майбутнього.

— Тільки тому?

Аарне не чув, про що далі йшла мова. Він побачив Еду, яка танцювала з Тійтом. У Тійта була гарна статура, тримався він самовпевнено. Тійт щось говорив. На мить Аарне зустрівся поглядом з Едою, тільки на мить. Цей погляд не встиг ні про що сказати. Аарне намагався не дивитись у той бік.

— Як ви думаєте, що вийде з них так… років через десять? — спитав він, повернувшись до Корнеля.

— Думаю, вийдуть по-справжньому хороші люди.

— А у кого з них буде власний дім?

— Мабуть, у тебе, — підкусив Андо.

— Ні, я не вмію берегти гроші… А в тебе буде машина.

— Не знаю… А втім, я не заперечую… Ти, звісно, вважаєш, що це міщанство, правда ж?

Аарне трохи помовчав.

— Мені хотілося б мати машину тільки для того, щоб поїхати… звідси. Інколи так хочеться поїхати. Хоч на день… А ти, Андо, мрієш стати матеріально забезпеченою надлюдиною…

— «Ще з дитинства мені кортіло податися кудись далеко», так, здається, сказано у «Швейка»? — в'їдливо докинув Андо і, підвівшись, вийшов. Корнель подивився йому вслід і спитав:

— Образився? Чи треба було так говорити?

— Я не терплю!..

— Що?

— Ех! — Аарне махнув рукою. — Не вмію пояснити… Розумієте, отак і народжується «рожеве міщанство…»

Корнель усміхнувся.

Аарне встав, допив морс і запросив танцювати Еду.

— Що тобі казав Тійт?

— Ат, дурниці…

— Що?

— Він… сердитий на тебе.

Аарне закортіло побитися. Все одно з ким. Магнітофонна стрічка бігла, даруючи всім музику. Він стиснув руку Еди.

— Давай… підемо звідси.

— Аарне…

— Прошу! А то я збожеволію. Вони пішли до дверей. У коридорі стояв Тійт. Коли вони проходили повз нього, він кинув:

— Щасливої дороги…

— Всього найкращого, — відповіла Еда.

На вулиці було безлюдно. Теплий вітер шелестів у гілках дерев. На розі якоїсь вулиці Аарне зупинився. Він намагався ні про що не думати. Еда. Все перевернулося, все, все.

— Я люблю тебе, Едо.

Він вимовив ці слова і відчув, як усередині йому похололо.

— Я знаю це, Аарне. Давно знаю.

— Я завжди любив тебе, Едо.

Дівчина довго мовчала. Легкий вітерець бавився листям дерев.

— Ні, Аарне. Не можна мене любити. Тобі не можна, — озвалась Еда.

— Едо…

— Доброго вечора, — мовив хтось, і край дороги зупинився велосипед.

— Андо? Звідки ти?

— Просто так. Мені там набридло. Я взяв вдома велосипед, щоб провітрити голову…

«Він це зробив навмисне», — подумав Аарне.

— Ходімо назад, Аарне, — прошепотіла Еда.

Андо скочив на велосипед.

— Я ще під'їду до школи. До побачення!

Він зник у темряві. Аарне засумнівався: чи не привиділось йому все? А може, це був якийсь deus ex machina?[10]

— Ходімо назад.

— Чого?

Аарне загородив Еді дорогу.

— Чого? Скажи.

Еда перевела подих:

— Чого? Знаєш, чого? Бо ти… мене любиш. Ти сам так сказав…

Вони стояли і довго дивилися одне на одного.

— Гаразд, ходімо… — мовив Аарне.

Всю дорогу вони не обмовились жодним словом. Нарешті показались вогні школи. Ще трохи, і вони були під старою липою біля школи.

— Едо, пробач мені… — озвався раптом Аарне. — Я дурний… Правда ж?

— Я теж.

— Дозволь, я поцілую тебе…

— Ні, Аарне…

— Едо, чуєш…

Він схопив її за плечі. Еда не могла опиратися. Губи дівчини торкнулися його щоки, потім Аарне відчув їх на своїх губах. Губи у Еди були потріскані, мабуть, од весняного сонця та вітру, і Аарне боявся зробити їй боляче. Тому поцілунок був дуже обережний і ніжний.

Еда пішла східцями вгору. Аарне лишився у вестибюлі. Хтось вийшов з роздягальні. Тійт. Аарне трохи зніяковів і не наважився подивитися йому в очі. Вони були вдвох у вестибюлі. Тійт підступив ближче і зупинився.

— Ну? — спитав він.

— Що «ну»?

— Як було?