Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

величезній грифельній дошці. За правильну відповідь — її теж треба було загорлати в мегафон чи написати крейдою на дошці — будь-який з учасників цих заходів міг одержати виграш: кілька пачок маргарину, пудинг-напівфабрикат чи блок сигарет без фільтру. Навіть тепер громада, чисельність якої значно зменшилась, збиралася в моорському секретаріаті послухати радіопередачу, в якій поміж музичними заставками й доповідями з воєнної історії ставилися ті ж самі давні запитання. Той, хто, надряпавши старі відповіді на листівці польової пошти, надсилав їх на адресу армійської радіостанції, ставав учасником лотереї, яка обіцяла дрібні виграші й навіть поїздки до далеких зон окупації. Кур'єр, що раз на тиждень відвозив пошту з Моору на рівнину, мусив доставляти такі листівки безкоштовно.

Берінг теж часом заповнював для матері такі листівки (батько не мав нічого про це знати) і відносив їх до секретаріату; якось він навіть виграв каталог американських лімузинів, а іншого разу — талон на відвідування бейсбольного матчу у найбільшій казармі рівнини. Але батько не міг допустити, щоб його син чи взагалі будь-хто ще, ким він міг командувати, роз'їжджав у військових ешелонах його колишніх ворогів. Талон і досі стирчав як закладка поміж кольорових ілюстрацій і схем двигуна в тому виграному каталозі — єдиній книжці, яку Берінг приніс із кузні до Собачого дому.

Чому вас тоді запроторили до табору? Тут, у човні, посеред озера і на видимій відстані від Сліпого берега, це запитання дивним чином прозвучало інакше, ніж у радіовікторині; на питання вікторини будь-хто з моорців міг відповісти хоч уві сні.

Берінг часто бачив Собачого Короля розлюченим, проте не помічав, щоб він коли-небудь підвищував голос чи тим паче кричав. Амбрас і тепер не кричав, але перші фрази його відповіді прозвучали настільки люто, що рибалка, який на певній відстані перетинав їхній курс, з цікавістю підвів голову.

— Чому? Тому що я їв за одним столом з однією жінкою і спав з нею в одному ліжку. Тому що проводив з цією жінкою кожну ніч і збирався й далі з нею жити. І тому що я розчісував пальцями її волосся. Вона мала довге, хвилясте волосся, а моя рука тоді була ще рухливою, розумієш. Ніщо й ніколи не струменіло так крізь мої пальці, як це волосся. Пізніше я бачив таке лише в таборі, у залі, куди було звалено лляні мішки з відрізаними косами, кучерями й жмутками — сировиною для матів, перук, матраців, і хтозна для чого ще…

Тоді, тієї ночі, я теж розчісував її волосся, а вона спала і не прокидалася від моїх доторків. Уже розвиднілося, але до світанку була ще ціла година, а може й більше, ми лежали в нашому ліжку, я саме подумав, що треба зачинити вікно — голуби надворі надто шуміли; і тут почався цей крик, стук і удари у двері — немов каменепад: Відчиняйте! Негайно!

Амбрас говорив уже так тихо, що Берінг перестав гребти й обернувся до нього. Собачий Король сидів зсутулившись на носі човна, на ящику з рибальськими снастями, і говорив кудись у воду — і Берінг бачив, як на заношеній зелені його бомбера, прямо під лопатками, витанцьовувала сліпа пляма, діра. Собачий гавкіт на березі замовк, а з ляйського очерету уже цілком упізнавано долітав рокіт мотора, який завмирав, щойно розпочавшись.

— Тільки цей пекельний шум, волання і стукіт у двері розбудили її, — сказав Амбрас. — 3 переляку вона так різко звелася й сіла на ліжку, що кілька її волосинок лишились у моїх пальцях. Вона скрикнула від болю, я пригорнув і міцно обійняв її, і сам ніби шукав у ній опори, і думав: вони б'ють не в наші двері, і потрібні їм не ми, точно не нас вони мають на увазі. Я знав, що вони завжди приходять на світанку.

Приходять, коли ти, занурений у котрийсь сон, цілком беззахисний, приходять, коли ти далеко-далеко і все ж значно доступніший для нападу, ніж у будь-який інший час.

Їм не довелося виламувати двері. Я тоді часто забував їх замкнути ввечері. Вони були відчинені. Вони лише натисли на дверну ручку — і постали посеред нашого життя. Четверо. Всі у формі. А в нас лише простирадло. Їм знадобилися всі сили, щоб відірвати нас одне від одного. Вони лупцювали нас кийками по голові, по плечах і волали: Пан Амбрас у ліжку з жидівською курвою! Ти, паскуда, трахаєшся з жидівською свинею!

Вона не вимовила й слова. Наче заніміла. Вона була, ну я не знаю, ніби бездиханна, немов скам'яніла. Останнє, що я чув з її вуст, був той болючий зойк, коли вона різко скочила і в моїх руках лишився жмутик її волосся. Вони били нас, вісьмома кулаками, вісьмома руками, щоб відірвати одне від одного. Але вона й далі мовчала. Тільки дивилася на мене. Я був майже сліпим, кров затікала в очі. Вони виштовхнули її на кухню, кинувши їй услід оберемок одягу. Вона мусить одягнутись там, бути готовою. На всіх стільцях, на дивані валялися сукні. До пізньої ночі ми робили фото для однієї текстильної фабрики. Лампи, камера — все ще стояло тут.

Вона позувала мені в кожній із цих нових суконь, і вивезли її, ймовірно, також в одній з них; більшого я не знаю. Адже коли вона повернулася з кухні й нахилилася за черевичком, один із них смикнув її за волосся вгору і загарчав: Жидівські курви ходять босими! Цієї миті інші менше звертали на мене увагу. Копняками і стусанами вони збили мене з ніг, але я все ж з останніх сил схопив штатив фотоапарата і вдарив його по колінах. Його череп здавався таким недоступним там, високо вгорі. Я ще встиг побачити, як її волосся вислизнуло з його кулака. А потім у мене на лобі щось вибухнуло. Отямився я вже в камері, під маскою з крові, що запеклася, і досі без одягу.

Яким маленьким, слабким здавався у ці хвилини своєму Охоронцеві зсутулений Амбрас. Собачий Король, настрашніший і наймогутніший чоловік у Моорі, немов перетворився