Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

Усе ще в полоні цих думок Андрій запхав у себе засмажену бабою яєчню, і дід відвіз його човном через озеро до сусіднього села, яке мало сполучення з райцентром.

Найперше й найгостріше відчуття, коли повертаєшся після довгої подорожі, — це запах домівки. Заходиш у двері, уловлюєш цей запах, здається, навіть не носом, а наче очима, шкірою, всіма органами чуття, застаєш на своїх місцях знайомі речі, і тебе охоплює приємне хвилювання: нарешті вдома. Цього разу подорож не була такою довгою — неповний тиждень, та всі ці знайомі й радісні відчуття Андрій пережив як ніколи гостро — ніби його не було тут цілу вічність.

Просто як був, у плащі, він хляпнувся у крісло і заплющив очі. Домашня тиша. Ніколи б не подумав, що за нею можна так скучити. Дікова підстилка… «Якби ти знав, мій відданий друже, чим обернеться твоя ідіотська витівка для господаря!»

Андрій розплющив очі. Минуло якихось десять хвилин, відколи переступив поріг, а його вже тягло звідси. Ще одна проблема, можливо, вже остання, висіла каменем на шиї.

Ліна!

На годиннику перевалило за дев’яту вечора. Давно смерклося. Нашвидкуруч умившись та переодягнувшись, захопивши з кишені ще сирого плаща два великі червоні яблука, які дав на дорогу дід Йосип (а більше нічого, що можна було б узяти для хворої жінки, Андрій не мав), за десять хвилин швидкої ходи він був у лікарні.

Корпус поступово засинав. Давно пішли останні відвідувачі. Двері відділення, напевно, вже зачинили. З завмиранням серця він піднімався сходами на другий поверх.

У коридорі стояла тиша. Хворі готувалися до сну. З туалету до палати прочовгав якийсь дідок. Шість діб тому його тут ще не було. На сестринському посту нікого, мабуть, сестра зайшла до якоїсь палати. Андрій тихо увійшов до ординаторської, скинув куртку й надягнув халат. Ледве впізнав себе у дзеркалі в білому халаті. Стояв посеред ординаторської, не наважуючись іти до палати: хвилювався так, що відчувалося, як гупає у скронях. Явно зволікаючи, підійшов до столу й відкрив папку з історіями своїх хворих. Лінина історія хвороби досі лежала в його папці. Він перегорнув сторінки. Сьогоднішній запис Варцаб’юка:

22.04. Стан хворої продовжує покращуватися. Хвора в ясній свідомості, контактна. Болі істотно не турбують…

Він кинув читати щоденник і перегорнув кілька сторінок уперед, туди, де підклеювалися результати аналізів.

Ну? Де ж воно до біса?!

Аналіз крові на СНІД. Від’ємний.

Знак мінус стояв чітко та жирно, ще й дублювався словом «від’ємний». Довговолосий сказав правду. Далі Андрій не читав. У нього відлягло від серця. Найгірше з передбачень не підтвердилося. Ліна жива, не інфікована вірусом СНІДу і швидко одужує. Після всіх знущань доля таки повернулася нарешті обличчям до нього — йому знову щастить. Миттєво злетіла втома. Від радості хотілося втнути щось таке… Та цей ейфоричний стан скоро минув. Як вона його зустріне? Як подивиться? Що скаже? Чи пригадала вже події в поїзді, які призвели до цього? Майнула думка переглянути записи невропатолога в історії хвороби, адже момент повернення пам’яті повинен бути зафіксований, та він уже не мав терпцю.

Медсестра, яка повернулася на свій пост, провела його дещо здивованим поглядом. На її привітання Андрій лише стримано кивнув. Коли рука торкнулася ручки дверей до палати, серце билося десь аж у горлі.

Ліна ще не спала. Сама в маленькій палаті, вона напівсиділа на спеціальному ліжку, спираючись на високо підняту спинку та подушку. Та сама коротенька дуже вільно заплетена коса, з якої повибивалося біляве волосся. Той самий спокійний та приємний вираз обличчя. Тільки замість темної чоловічої сорочки в клітинку — така ж вільна біла лікарняна піжама.

Вона відразу підняла на нього очі, ледь розтулила потріскані губи, збираючись чи то посміхнутися, чи то сказати щось, але зразу ж відвела погляд. Напевно, вона пригадала все. В Андрія застряг клубок у горлі. Її приємне обличчя схудло. Зараз воно виглядало спокійним, але йому ввижалися непомітні для інших сліди перенесених страждань та потрясінь. Він мовчки присів на край її ліжка. Ліна знову подивилася на нього. Не залишилося й сліду від того байдужого погляду, який Андрій відчував на собі ще тоді, в поїзді, і який так дратував його. Але що висловлював її теперішній погляд, зрозуміти було важко.

— Ну як ви? Як почуваєте себе? Вам краще? — від хвилювання він навіть забув привітатися.

— Краще. Я видужую. Уже майже не болить. А ви? Що з вашим обличчям?

Андрій провів рукою по щоці, відчувши дві глибокі подряпини під новою триденною щетиною. Насправді їх, напевно, було більше.

— Так, дрібниці, — сказав він. — Краще ви розповідайте. Як ваші справи? Коли вас перевели з реанімації? Може, вам щось потрібно?

— Ні, ви кажіть, — перебила вона. — Ви їздили? Були там? Вам вдалося знайти Іру? Ну, кажіть же, прошу вас, не мучте мене!

Вона дивилася на нього благально, але знову чомусь відводила погляд, опускала очі долу.

— Їздив, — зітхнувши, сказав Андрій. — Був у тому Галютині. Тільки нічого не зробив. Не зміг.

— Ви не знайшли її?

Тепер вона глянула йому просто в очі, і цього разу не витримав Андрій. Що їй сказати? Що знайшов Іру запаковану в поліетилен? Що буде після цього?

— Не знайшов, але… Але, на