Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

до мене, — цей добрий чоловік краще знає дорогу; ідімо, куди він каже; як же ти можеш сперечатися з ним?

Я стиснув батька за руку на знак, щоб він нічого не говорив і не заважав, а сам, підходячи до Йована, що був зупинився, спрямовую йому пістолет до грудей і кажу:

— Якщо вже маємо загинути, то волію піти направо, хоч невідомо ще, загину чи не загину, але знаю одне, що як тільки писнеш, зраднику, то розіб’ю тобі кулею лоба!

Йован стояв хвилину зовсім нерухомо, наче його хто у камінь обернув, аж нарешті каже:

— То така твоя вдячність? Ти хочеш у мене життя відібрати за те, що я тобі батька врятував, наражаючи на небезпеку своє здоров’я і навіть свою голову? ідіть же собі куди хочете, хоч до самого чорта, а я вже ее хочу мати з вами ніякого діла!

І хотів одскочити від, нас і бігти в ліс, але я це передбачив і зразу до нього з пістолетом, кричу, що вистрілю, як тільки він поворухнеться, а мій батько вхопив його за комір і показав йому кинджал.

— Йоване, підете з нами, — кажу йому, — а по дорозі вдавайте з себе німого, бо як покличете когось, то це вже буде ваш останній крик у житті, напевно смертельний!

Йован нічого не відповів і, як я йому наказав, біг попереду нас управо, біг жваво, лише час від часу оглядаючись, чи мій пістолет ще направлений у його потилицю. Пробігли ми так з добру хвилину, а тим часом місяць зайшов і стало дуже темно. Ліс був густий, тому ми мусили йти тепер поволі і весь час уздовж яру, який перетинав його. Я майже наступав Йованові на ноги. Раптом він мов крізь землю провалився, так відразу зник зперед мене.

Я почув лише тріск і шелест, мовби хтось униз падав і, падаючи, хапався за кущі. Нахиляюся до землі. Бачу, ми на самому краю яру, в цьому місці досить глибокого. Кущі закривали його стрімкий обрив, і було очевидно, що Йован скотився в яр, а може, зрадлива душа, навмисно зсунувся, щоб утекти від нас.

Я прислухався з хвилину, але він причаївся, певно боячись поворухнутися, щоб я не вистрілив у те місце, звідки почую шелест кущів. Нам нічого більше не залишалось, як продиратися лісом навпомацки, зовсім наосліп, на успіх чи невдачу, не відаючи, куди прийдемо. А це було важко: в такій темряві що ступиш — то за щось зачепишся ногою або головою. і все-таки конче треба було йти, щоб відійти якнайдалі від місця, де Йован утік од нас, бо ми дуже тривожилися, що поганський драбуга дістанеться цим яром до турків, які засіли в лісі, і покаже їм, де залишив нас. Правда, вночі в лісі нас ледве чи можна було знайти, отже, ми, швидко заспокоївшись, забилися в кущі і полягали відпочити: батько і я дуже стомилися. Підкріпився батько вином і їжею, які я взяв із собою, і каже:

— Посидимо тут до ранку, але, як тільки почне світати, треба самим давати собі раду.

Я до кінця вичерпав свою винахідливість; зробив

скільки міг, а що далі робити, я не знав, і мене пройняв великий страх. Я нічого не відповів батькові на його слова, батько теж мовчав, і так сиділи ми в нічній тиші.

Раптом пролунав гуркіт, сильний, немов грім, аж увесь ліс навколо нас обізвався, ніби відгукнувся на поклик.

— Це на галері з великої гармати вистрілили! — схопившись на ноги, сказав батько. — А знаєш чому? Вже стало відомо там, що я втік, а це — знак, що всі повинні ловити мене, а хто буде переховувати, того покарають на смерть! Однак я волію смерть, ніж бути спійманим!

— І я так само, — кажу батькові, готовий на все.

Почали ми йти лісом, як могли, а тим часом стало вже й світати. Легше нам тепер було, а коли небо над нами вже заясніло днем і крізь густе листя діброви полилися дощем світляні смужки, мов коралові від ранішньої зорі, бо сонце сходило дуже червоне, ми, набравшись трохи відваги, пішли бадьоріше, тримаючись увесь час напрямну на схід. Аж ось діброва порідшала. З-поза дерев через зелене сито почало пробиватися світло. Ми були вже на краю лісу і чули якийсь рев і гул, наче громові розкоти.

— Це — море, — пояснив батько, — ми знову коло моря.

Обережно виглянули, ми з лісу.

— Людей ще не видно, — говорить батько, роздивившись навколо. — Отже, треба бігти полями до гір. Цим лісом ми відійшли недалеко, пристань ось за нами. Ми зробили круг, повернувшись майже на те саме місце, звідки вийшли.

Я вжахнувся, але батько, який часто дивився на це узбережжя з галери і,таким чином, знав тут кожне село і кожну скелю, не занепадав духом, ще й мене підбадьорював. Раніше, коли його доставили в човні, він цілком поклався на мене. А тепер я мусив покластися на нього, бо я був, як сліпий, у цій місцевості.

Батько рушив до гір, якими йшов я до Мезембрії, але простували ми недовго, бо раптом побачили купки людей, піших і верхівців, що стояли недалеко, мов розставлені дозори. Ми зразу ж повернули в протилежний бік, до моря, біжучи скільки вистачало сил, щоб відбігти якнайдалі, поки нас помітять. Бігли ми отак, може, з півгодини і добігли до села Аянова Сікелія, яке стоїть на самому березі моря. Ноги у нас почали підламуватися в колінах: Ми не могли вже ні бігти, Ні стояти, ні говорити, а лиш важко дихали, ковтаючи повітря, як риба на суші. В цей час почули ми позаду себе крики, спочатку далекі, потім дедалі ближчі, нарешті долинуло виразно: «Дур! Дур!», тобто: Стій! Стій!

Батько з останніх сил побіг до мори, я — за ним, хоч у душі вважав, що обидва ми пропали. Біля берега стирчали з води великі палі, до яких було прив’язано