Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

соколиці… О, соколиця швидше загине, ніж віддасть своїх малих.

Ми спрямовуємо погляди на освітлену сонцем бійницю, в якій гніздяться боривітри, і разом скрикуємо. На вежі стоїть жінка в білому одязі, з розпущеним чорним волоссям. Привид княжни? Але ж зараз день. Жінка випростується, розкидає навхрест руки, хитається вперед-назад, ніби роздумує, що робити далі. Знімає чорні туфлі, розстібає і кидає вниз чорний пасочок. Пара боривітрів вилітає з гнізда, присідає на краєчок бійниці і тривожно спостерігає, що буде.

— Ядзю! — суворо каже Борис Маркович. Не кричить, а саме каже: — Ядзю! Що ти надумала?

Але вона вже злітає в повітря. Як велика біла соколиця, яка втікає від шуліки. Мені здається, що цей політ триває вічність.

Частина третя
Ірина


Пазл сімнадцятий Роман

— Всім доброго дня, а Ірина Сніжницька — на вихід, — Катерина Іванівна загадково дивиться на мене з-під окулярів у фіолетовій пластиковій оправі. — В учительську. Там тебе хоче бачити… — вона витримує довгу паузу і нарешті видає: — кореспондент, із відомої газети.

— У-у-у-у-у! — здивовано гуде весь наш десятий і дружно обертає всі свої двадцять дев’ять голів до мене.

— Ірко, ти людину під час пожежі врятувала? — чемно, аж надто чемно, щоб у це можна було повірити, запитує Льонька Яременко.

— Ні, з озера витягла, — відповідає за мене Андрій Косик.

— Який приземлений героїзм! — обурено вигукує Кость Слюсарчук. — Якась там пожежа, якийсь там потопельник… Це не для Сніжницької. Вона сад на Марсі посадила! О! — і фальцетом, наслідуючи популярну співачку, заводить: «И на Ма-а-а-рсе будут яблони цвести-и-и…»

— А ще БАМ у Сахарі проклала! — хихикає хтось.

— І на Північному полюсі страусів розвела, що дало змогу вирішити проблему харчування полярників — тепер у них на сніданок яєчня зі страусових яєць, а на обід — печеня зі страусового м’яса. А страуси на полюсі бігають і бігають, множаться і множаться у геометричній прогресії, як кролики на Австралійському континенті, — вже відверто кпиниться Льонька.

Клас зовсім пускається берега і дає волю язикам, щоправда, переважно хлоп’ячим. Не урок, а позакласна година з порядком денним: «Особа Ірини Сніжницької у фантазіях бовдурів». Катерина Іванівна поглядає на годинник, але терпляче чекає, поки я вийду і всі нарешті втихомиряться.

— Кореспондент на айн момент! — вставляє насамкінець і своїх п’ять копійок Сашко Будний, який сидить просто переді мною.

Шаріюся, даю Сашкові добрячого стусана в плечі й хутко йду до дверей. Розіграш якийсь, чи що? Навіщо я знадобилася якомусь кореспондентові з якоїсь там газети? Ніякого подвигу не здійснила, але й нічого поганого теж начебто не зробила.

Начебто… А чого ж тоді цей капосний черв’ячок ще від початку четвертої чверті тихенько гризе моє сумління? Чого? Ну от, знову, як уродився, — висовує свою гостру противну голівку і розтуляє ротика: «Не зробила? Хіба?»

«Ну зробила! — серджуся на ненажеру, що вже знищила хтозна-скільки моїх нервових клітин. — Зробила! Зробила!!! Але хіба від цього комусь стало зле?»

«А тобі самій?» — цинічно підсміюється нервогриз.

Мені? Ну хіба тільки мені. Бідній десятикласниці, за п’ять хвилин випускниці школи, Ірині Сніжницькій справді кепсько, дуже кепсько. Але якби я цього не зробила, було б іще гірше. Тоді б тато… Та він же навіть припустити не може, щоб я не була відмінницею. Як? Донька самого Сніжницького і не відмінниця?! А тут — «трояс» не з чого-небудь, а з самої геометрії! Караул! Рятуйте! Звідки? Чому? Що мені заважало вивчити чи й навіть визубрити напам’ять чи без пам’яті предмет, з якого треба буде складати вступний іспит до інституту? Хто мені заважав?

От я зі страху і витравила хлоркою ту злощасну трійку з геометрії за третю чверть. Попередньої було «відмінно», з великою натяжкою, але було. А тут злощасна контрольна. А математичку ще до контрольної як підмінили — що ближче до випускного, то більш неприступною та примхливою стає. Сашко Будний каже, що не тільки вона. Але досі я цього якось не помічала — з іншими предметами в мене проблем немає. Ну хіба ще трохи з хімією… А хімія для нас із татом також стратегічний предмет.

Добре, що табель із жовтуватого паперу — нічого й не видно. На білому залишився б слід від хлорки. Скільки безсонних ночей мені коштувало те виправлення! Коли скоювала маленьку аферу з перетворення цифри три на п’ять, думала тільки про одне: оцінки буде бачити тато, а отже, головне, щоб він нічого не помітив, щоб не дізнався, принаймні, зараз. А згодом, коли вже віддала табель з його підписом класній керівничці… Тільки тоді до мене дійшло, що я вчинила. У школі ж не приховаєш — ті самі оцінки виставлені й у журналі, будь-хто в будь-який момент може звірити. Тепер мене ця клята геометрія зі світу зводить: вчу і вчу, зубрю і зубрю, щоб за рік поправити середній бал. Але ці синуси і косинуси… Ці алгоритми і рівняння… Те саме, що китайська грамота. Невже колись настане час, коли мені не треба буде думати про