Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Взяв її Михась, і зробилося йому легше на душі, бо тяжкенька торба тая була.

— Мало щось… — каже про всяк випадок. — Більше не міг дати чи що?

— Нічого, сину, — каже Обух, — ми й на ці грошенята незлецько погуляємо!.. — І до діда: — А тепер неси нас на Січ.

— Як се?. — питає Ох.

— А ти наче не знаєш, скурвий сину! Ти диви, ще й дурником прикидається, собака старий! — каже характерник.

Та й згріб Оха за бороду. Зітхнув той і каже Михасеві:

— Берися ж і ти!..

Як ухопився малий козак за тую бороду довгелецьку, то знявся Ох та й полетів. Поніс їх вище найвищих дубів, а тоді піднявся попід хмари і так полинув, що аж вітер у вухах засвистів. Дивиться малий козак, а внизу Дніпро сяє, немов шаблюка зі щирої криці, пороги клекочуть сивою піною, а он і Микитин Ріг видніє. Звіроти кишить у Дикому Полі сила-силенна, птаства у плавнях цілі хмари, у річках такої риби, що й дна не видно… не думав і не гадав малий козак, що такий багатий край запорозький!

— Батьку, — гукає до характерника, — поглянь лишень!..

А той і всміхнувся.

— Січ, — каже, — мати, а Великий Луг — батько… отут треба проживати, тут же треба й умирати!

Тут почав Ох каменем падати униз, що Михасеві й дух забило. Крутнулася земля й опинилася десь ізбоку, почав Дніпро більшати, острови та плавні… ще мить — і стало все на місце, а Михась утямив, що стоять вони на піщаному березі, а оддалеки й січове городище видно.

— Та бороду ж пусти, чортова дитино! — каже Ох.

Насилу розціпив пальці Михась, бо прямо заклякли, так міцно за тую бороду собачу тримався..

— Спасибі ж тобі, діду, — каже характерник, — що так гарно доправив нас, куди треба! Можеш собі йти.

Нічого не сказав Ох — плюнув тільки та й провалився у землю. А характерник по кишені поплескав і каже:

— Гарно ми обловилися сьогодні! Як грошенята бряжчать у капшуці, то якось воно й веселіше…

— А як ти дізнався, що мене чорти вхопили?

— А я з корчми побачив, як ти у комиші подався… Та й утямив зразу, що то тебе чортяка манить. Якраз рябий біс жаби ловив попід берегом, то сів я на нього та й звелів до Оха одвезти…

В Михася й очі на лоба полізли.

— А чом же ти не гукнув мене?!

— Знав я, сину, куди тебе понесуть, — каже Обух. — Та не вчинили б чорти тобі ніякої шкоди, бо дурні дуже!

— А як же се тебе Ох послухався? Се ж над усіма чортами чорт!

Усміхнувся характерник і каже:

— Так я ж усією нечистою силою заправляю на Запорожжі. Всі чорти, біси, водяники, хованці,[40] бездонники[41] та росалки батьком узивають мене і що скажу, те й сповняють слухняно… Та й хіба кепсько вийшло? Грошенят он злупили з них!

— Та добре воно, — каже малий козак, — тільки ж ляльку сюю могли вони одняти!

— Не одняли б, тому що немає у них сили проти нього. Та й хотів ти чортів побачити?

— Хотів, — каже Михась.

— І що?

Малий козак і сплюнув.

— Такі гидомирні,— каже, — що й словом не сказати!

— От бачиш, — каже Обух. — Ходімо снідати боршій, бо порося, певне, й вичахло вже!..

— А коні наші?

— Цілі всі… осьо перекусимо, та й гаття! За тиждень, може, й обернемося.

Три дні їхали вони степами, а на четвертий зблиснула перед ними річка, що текла в спадистих берегах. Як угледіли коні її, то впину їм не було — рвонули вперед, що тільки груддя полетіло: цілий день сухим степом гнали, що й калюжі не трапилося.

— Отсе, — каже Обух, — річка Молочна… Тут і орда кочує частенько.

А Михась упав лицем у воду і п’є не нап’ється. Як уже й у вуха води набралося, то встав він, рукавом утерся й питає:

— А де ж Кам’яна Могила?

— А от, — каже характерник, — уже й недалечко!

Посідали вони на коней та й далі