Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Не варто було б тобі відповідати на сеє, та вже скажу: Ох мене прозивають, а сії хлопці — то козаки мої!

— А-а, — каже Михась, — чув я про тебе, собачий сину… А зо мною що думаєш учинити?

— А нічого… Виймемо з тебе душу зараз да й годі,— каже дід. І чортам кивнув. — Гайда по дрова, дітки… упораємо зараз його хутенько, а то ще козаки налетять та однімуть! А шкода буде, бо гарний хлопчина…

— Та ми зараз, батьку! — каже Юсько. — А ти його тут удержиш сам?

— А ось я на нього закляття накладу, щоб не втік нікуди… — каже Ох.

І руку простягнув, щоб знак чортячий на грудях Михасеві накреслити. Та так і завмер: заграла десь поруч сопілка, та так гарно, що й не сказати. Почервонів клятий Ох, мов буряк, тоді синій зробився, як боз,[39] а далі підстрибнув, у долоні ляснув та й загорлав, як навіжений:

Ой мамцю моя, Люблять мене ляшки, Дають мені горілочки З зеленої пляшки!

Витріщилися на нього чорти, аж тут горлянки їхні перехопило щось, пельки пороззявлялися — як гаркнуть усі разом:

Я горілочки не п’ю, Тільки беру гроші. Я поганих не люблю, Тільки все хороші!

І давай гопки вибивати на галявині. Перелякався було Михась із того дива, бо несвітське було то видовисько, та оговтався й убік хутенько відійшов, щоб не затоптали. А чортівня знай гопака витинає, аж курява стовпом здіймається. Дивиться на них малий козак і втямити не може, що за халепа з ними скоїлася. Вже з чортів і піт цебенить, вже которі й на ногах не держаться, вже Ох і по бороді топчеться, а сопілка грає та й грає.

Урешті перевів дух клятий дідок та як закричить:

— Годі, годі ж бо!

— А що? — питається голос із лісу.

— Пропадемо ж усі ні за гріш!

Тут сопілка й замовкла. Попадали чорти і язики набік повисолоплювали, а дідок хтів було до хати шаснути, та на бороду наступив і заорав носом у землю.

— А що, вража кров, натанцювався? — питає той голос.

Глянув Михась, коли ж на галявину Обух виходить.

— Прости мене, батьку, хоч і не знаю за що! — каже дідок.

— Не знаєш?! — перепитав характерник. Та й показав на Михася. — А се хто?

— Ну, зловили мої хлопці його коло Січи… то й що? Нам теж якось на світі жити треба! Ти ж знаєш, що як душі хрещеної нема на поживу, то пропадаємо ми!..

Потемнів характерник на лиці.

— Оху, — каже, — ти що се коїш?! Що ти твориш, собачий діду, га?

— Про що ти, батьку? — питається Ох перелякано.

— А ти не знаєш, що се за козак, еге?

— Ні,— каже Ох, — не знаю!

— Се джура мій!

Чортівня й роти пороззявляла. А дідок долоні склав та й каже:

— Прости, батьку! Прости нас, падлюк! Ні сном ні духом не відали! Таж якби знаття, то десятою дорогою його обходили б! Отсе лихо, так лихо!

— Е ні,— каже характерник, — так воно вам не обійдеться… Платіть!

— А чим?

— Чим же, як не золотом! Червінці давайте, та хутко!

Тут Михась вирішив, що і йому пора в річ убовтнутися.

— І мені,— каже, — платіть, та побільше! Торбу золота давайте чи, може, й дві!

— Молодець, сину! — каже характерник. І до діда: — То чого стоїш? Одна нога там, а друга тут!..

Скривився клятий Ох та й почвалав до хати. Довгенько його не було, аж виносить дві торбини.

— Візьми, — каже, — батьку… Останнє оддаю!

— Не бреши, чортова тінь, — каже характерник, — бо там грошви