Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

З ним ми точно спіймаємо, бо хоч і молодий, але дуже досвідчений у цій справі! Але й самі сидіти на печі не будемо. Що там заслони на шляхах? — Ліберман бігав кімнатою з палаючими очима.

— Та нічого, — Єрофеєв знизав плечима і сплюнув. — Загорулько — місцевий, він тут всі ходи-виходи знає. Кажуть, що міг податися і до річки Снів.

— Треба і там все перекрити!

— Та там такі місця, що незрозуміло, що перекривати, — скривився Єрофеєв.

— Що за місця? — здивувався комісар.

— Погані місця, — комполку не знав, як пояснити, те, що він чув від місцевих про ту кляту річку.

— Андрію, що ти верзеш? Як таке може бути, щоб місця були погані? — Ліберман аж зітхнув, дивуючись такій неосвіченості бойового товариша, що вірив у дурні забобони.

— А як таке може бути, що у тебе вуха виросли, наче лопухи? — знайшов що відповісти Єрофеєв. — Місця тут такі. Погані.

— Все одно нам потрібно їхати на ту річку Снів! — дратувався комісар, якому неприємно було чути про вуха.

— Борю, ти поясни, кого ми шукаємо: велетня чи тих, зі скарбами?

— І тих і цих! І думаю, що вони разом.

— Разом? — здивувався комполку. — Як разом?

— Здається, велетень до тієї дівки прикипів. Коли він всіх «вовчиків» розкидав на мотлох, вона, ну Міра та, до нього вийшла. Щось сказала, і він сів біля неї, наче ведмідь дресирований. Потім вона його до будинку повела. Наказала — і пішов за нею!

— Ох і дівка!

— Я тобі казав, що то за дівка! — кивнув Ліберман.

— Диви, навіть чудовиська до рук прибрала! То ти думаєш, що вони його з собою узяли?

— Чи узяли, чи само пішло. То вже неважливо. Головне наздогнати їх. Вирушаємо на річку Снів! — закричав Ліберман.

— Та тихіше ти! — гаркнув на нього Єрофеєв.

— А що?

— А те, що у нас у полку більшість місцеві. І їм скажи на річку Снів йти, так вони розбіжаться одразу, бо чули, що там.

— Не розбіжаться! Розстріляти десяток для науки, і не розбіжаться! — гнівно закрутив головою Ліберман, який знав, що з цими селюками тільки так і треба. Поки крутив, вуха випали з-під кепки. Ліберман почервонів і взявся їх ховати.

— Борю, послухай мене. Куль бійці бояться, це факт. Але річки Снів бояться ще більше! Це по-перше. А по-друге, в них же зброя теж є. Добре пам’ятаю, як офіцерики перед нами револьверами махали і як ми їх потім стріляли, наче зайців. То не треба лізти самотужки у зашморг. Хай краще не знають, куди йдемо, — комполку говорив тихо, але переконливо. Комісар слухав і тільки кивав.

— Чорт! Андрію, з ким доводиться за революцію битися! З якимись темними, забобонними селянами! Вони ж без ідеї! Оце б не ми їх мобілізували, а денікінці або уенеровці, вони б у них проти нас воювали. Череда! Куди гонять, туди і йдуть! А не так, щоб горіли вогнем за перемогу революції! Тьху!

— Вже що є, Борю. Моряків чи робітників з Червоної Пресні або Сормово на все не вистачить. А ці селюки, вони ж непогані солдати. Хоча так, безідейні. Ось той же Чет, скільки я йому розповідав про революцію, про комунізм, про новий чудовий світ! А йому все байдуже! Тільки б на хуторі сидіти та земельку дряпати.

— Зовсім у них немає польоту! — погодився комісар. — Наче сірі миші! Хуторяни! Ото і прислів’я у них таке: «Моя хата скраю, нічого не знаю». А хіба можна так себе поводити у час всесвітньо-історичних перетворень! Не можна! Ну чорт з ними, поїхали! — Ліберман кинувся до дверей, а Єрофеєв скривився.

— Борю, не можна. Людям відпочити треба, всю ніч у дорозі були.

— Андрію, нема коли відпочивати! Ти розумієш ціну питання!

— Борю, розумію. Але не можна. Люди ще потерплять, а коні — ні.

— То підемо пішки! Це наказ! Це важливо! Тут вирішується доля світової революції! Тобто ми все одно переможемо, бо інакше бути не може, це ж історична необхідність! Але чи переможемо за рік, чи за десять років, ось у чому різниця! Вперед! — кричав Ліберман.

— Ні, Борю, ні. Відпочинемо, зранку підемо. Повір мені, що так швидше буде, аніж вночі пішки плентатися. Чи думаєш, я не хочу перемоги світової революції? — комполку строго подивився на комісара. Той скривився. — Не можна інакше, Борю, ось повір.

— Ну нехай, але завтра рано-вранці!

— Рано!

Єрофеєв вийшов у двір. Підійшов до воза, де сиділи дві медсестри. Поруч з ними лежала дівчина. Та сама, яку забрав собі отаман Куделін, побавився і кинув умирати прямо на дорозі. Солдати Єрофеєва її підібрали. Комполку випадково побачив і якось аж здригнувся. Бідолашна, була вона вся у синцях, плакала і тремтіла. Слабка та беззахисна. І так йому боляче за неї стало, таку несподівану хвилю ніжності до неї відчув, що аж серце почало калатати. Його серце, яке, вже думав, скам’яніло геть і нічим його не візьмеш.

Але ось узяло. Чи то вік, а було вже Єрофеєву за тридцять, чи то ще щось, але зачепився він серцем за ту дівчину. Її повинні були ж у першому селі залишити. Але кому там вона потрібна? Побита, зґвалтована, слабка, а ще війна навколо! Наказав комполку узяти з собою, наказав лікувати і піклуватися.