Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

дбає про дружину, тобто про свою вдову, яка лишилася без підтримки. Я пригадую, як вона прийшла до мене зі своєю бідою. Я їй не відмовив, вона — мені...

— Що ви таке кажете?! — скочив на рівні ноги Кендзьорівський. — На що ви натякаєте?

Козобродський міг би стати свідком сварки між двома чоловіками за жінку, та в цю мить хтось застукав у двері — і примари щезли.

Теодор, спотикаючись, рушив до дверей, а відчинивши, побачив Якуба у спідній білизні.

— Друже, що в тебе коїться? Уже цілу годину я чую якісь замогильні голоси! От і в тебе волосся стало сторчака. Ти викликав духів? І вони у тебе приявні?

Козобродський з усієї сили тріснув дверима. Знеможений, як після важкого фізичного труду, він поволі одягнувся і вийшов на вулицю. Ще не знав, що діятиме далі. Але ось побачив візника...

Жозефіна довго не відчиняла, бо спросоння ніяк не могла второпати, хто це там вигукує щось про покійного Адама. А побачивши Козобродського, злякалася. Надворі літо, а він мав на собі плаща з хутряним коміром, у руках тримав парасолю, а на ногах... На ногах були домашні капці!

— Пане Теодоре! — лише й спромоглася сказати жінка.

— Жозефіно, тільки-но в мене побував Адам. Він сказав, щоб я тебе... вас... узяв за жінку. Така була його воля!

Удова по Адамові Кендзьорівському завела Теодора до покою, а вранці нещасного вже оглядали у божевільні.

Найбільше за ним сумував Якуб Несамовитський...

19.

 аксиміліян Морґен ніскільки не шкодував, що зазнайомився із англійськими пройдисвітами. По-перше, він встановив перелітного рекорда (щоправда, ніде не зафіксованого); по-друге, з ним розрахувалися по-джентльменськи точно (немає слівніших людей за злодіїв!) і зникли з обрію, ніби легкопад з мішком каміння; по-третє, він побачив світи; по-четверте, саме в Канаді оголосили кругосвітній лет для охочих з винагородою в дев'яносто тисяч долярів.

Коли прибула знаменита леді Емілі Джонс як перша претендентка на славу, Морґен зрозумів, що з нею він ніколи не був знайомий. Хто ж тоді та приятелька англійського престолонаслідника? Самозванка! Чи знав про те його гімназійний товариш Ґеньо Муркоцький? А може, ця летунка фальшива?

Максиміліян звик впорядковувати свої думки, як креслярські причандали в дерев'яному пеналі, тому підійшов до леді з прямим питанням:

— Як ви гадаєте, двадцять чотири тисячі кілометрів можна пролетіти за тиждень часу?

— Певно що ні! — відповіла леді Емілі. — Принаймні мені так здається, потрібно ще день-півтора або й більше.

— А скільки ж часу припаде на сам лет? — як учитель на іспиті, питав Морґен.

— Трохи більше чотирьох днів.

— Я з вами погоджуюся, — змилостивився летун-винахідник. Леді Емілі його вподобала, і її бліді щічки зарум'янилися: це вперше чоловік з нею розмовляв, як із рівною, а не залицявся.

— Тоді вам пропоную Великий Океан перелетіти між Сибіром та Аляскою, якщо ви погодитеся взяти мене у свій екіпаж, — зашарівся від свого нахабства Максиміліян. — Ви погоджуєтеся зразу чи будете трохи міркувати?

— Ми обговоримо це питання за вечерею в ресторації «Коржі з маком», — наказовим тоном промовила Емілі, приховуючи за ним розгубленість жінки, яка завжди все вирішує сама, без сторонньої помочі.

Треба сказати, що ресторацію з такою дивовижною назвою заснували українці — співуче подружжя Небораків, що у доброму гуморі могло й заспівати своїм гостям «Тринди-ринди — коржі з маком». Звісно, земляки тішилися пісні з давньої української комедії, а канадці ріжного походження просто веселилися, коли небораківська дітвора грала на сопілках і танцювала навприсядки.

Вичепурена й випарфумлена Емілі вирячила очі на господиню, що прислуговувала їм у помережаній блюз ці і довгій картатій спідниці. На високих грудях подзвонювали межи нитками коралів червінні монети.

— Я б вам порадила вишнячку свіженького, вареничків з малинкою і порічками, качечку з яблучками...

— Що таке «вишнячок»? — поцікавилася летунка невідомою назвою.

— Таке майже, як ваше «черрі»... А звідки у вас малина і порічки? Вони вже давно відійшли! — сказав Максиміліян тоном знавця-садівника.

— Пане, та ми вже кілька літ тримаємо ягоди в такій крижаній шафі — і вони ніби нині з куща! — приязно відповіла господиня, очікуючи на замовлення.

— А що таке «вареники»? — продовжувала пізнання українських страв Емілі.

— Маленьки пиріжечки, лиш не печені, а варені у воді. Ось я вам принесу, щоб ви скуштували — за це не платити.

— Ні-ні, — відмовилася леді-летунка, — ніякого тіста, ні печеного, ні вареного: мені не можна набирати ваги перед летом!

Але коли хильнула вишняку...