Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

Трійко дітлахів-підлітків років дванадцяти-тринадцяти бродили у воді між каменів, аж поки один не вигукнув: «Є!», нахилився в воду і за якусь мить виніс на берег ще одного рідкісного представника місцевої морської фауни кілограми так у два з половиною.

— А як ви їх ловите? — тільки й вичавив Аркадій, дивлячись, як красивезна колюча риба, ковтаючи повітря перекошеним ротом, налякано поводить довкруж банькуватими очима на пласкій голові, демонструючи сонцю полум'яні свої зябри.

— Заходимо, бродимо, наступаємо на спину і беремо руками — цокотячи зубами відповів малий.

— І що, вона тут усюди є? — Аркадій з жахом дивився на його червоні, розпухлі від крижаної води ноги.

— Атож...

«Ні, такий варіант для мене не підходить, так ще можна яйця і нирки застудити — підтюпцем біжучи до дому, думав Аркадій. — Я влаштуюся іншим робом.»

На дачі в одній з кімнат під ліжком лежав старий надувний матрац, який, щоправда, трохи травив з себе повітря, але на півгодини плавання його вистачало. У дерев'яному сарайчику біля туалету, або, як усі казали, «сарайкє», підчеплені на гачок висіли допотопна аквалангічна маска із радянським знаком якості, витисненим на чорній гумі, ГОСТом та ціною у «З руб.». Десь там мав бути й імпровізований тризуб — довгенький металевий штир із прикрученою до нього ізолентою, розкаряченою виделкою з вигостреними та зазубреними кінчиками.

«Я вляжуся на матрац, вдягну маску, візьму у руки тризуб і повільно буду курсувати уздовж берега, виглядаючи рибу, якої, коли вірити пацанам, на дні повно.»

Швиденько пробігши повз дружину і вимахнувши доці рукою, він вже за якихось десять хвилин повернувся «у повній амуніції» та вдався до виконання задуманого.

Старий синьо-червоний надувний матрац курсував уздовж побережжя хвилин п'ятнадцять. Відпочивальники з цікавістю спостерігали за діями молодого чоловіка, що лежав на ньому, зануривши голову у масці в воду, тримаючи напоготові металевий прут. Відгрібаючи метрів на десять-п'ятнадцять, Аркадій дозволяв легкому вітерцю тягти себе уздовж берега, де глибина у канавці була трохи більшою за метр, пильно вдивляючись у дно. Але риби він не бачив. Тоді він вирішив заплисти подалі, де починалася мілина. Проте риби не було і там. Матрац поволі здувався, і крижана вода обпікала живіт, яйця і зовнішню поверхню стегон. Вільна рука, якою він загрібав воду теж задубіла і стала червоною, як буряк.

— Так що ж він там виглядає? — промовив до дружини Борис Соломонович, зіщуливши повіки і приклавши до лоба долоню.

— То, може, камбала під берег підійшла, як у 1974-му, пам'ятаєш? — відказала Дора Абрамівна.

Коли ж Аркадій, цокотячи зубами, вибрався на берег і підставив задубілий живіт сонцю, старий ветеран відважився на рішучий вчинок. За допомогою дружини він піднявся з килимка, і увесь пляж побачив жахливий шрам на його спині. Профілі Леніна-Сталіна на грудях від самого 1949 року, коли їх було витатуйовано на Колимі, дивилися одне на одного впевнено та по-бойовому, хоча напівзасохла ліва рука старця притискалася до тулуба і дещо тремтіла. Забравши на маківку три сиві свої волосини, Борис Соломонович по-діловому рушив у бік моря і навіть не зойкнув, коли крижана вода обпекла литки. Не ступив він у воді і десяти кроків, як зупинився, завмер на місті, нахилився до води, шуруючи у ній здоровою рукою, і видобув на світ божий гарненьку камбалу кілограми на півтора.

— Доро, тримай, — викинув рибу на берег.

І почалося...

Камбала залягала під самим берегом, неглибоко занурившись у пісок. Ось чому Аркадій, плаваючи на матраці, не міг її побачити. Добре замаскована пласка спина її геть зливалася із кольором дна. Надибати рибу можна було, тільки наступивши на неї ногою. Прибита сірководнем та переміною глибин, вона навіть не чинила опору, коли її витягали з моря, ухопивши під зябра. І тільки вже опинившись на березі, «піднімала паніку», витанцьовуючи пружним, пласким животом та спинкою агонічні свої танці.

Чутки про те, що під берегом «стоїть» камбала, з блискавичною швидкістю розповсюдилися узбережжям. В людях прокидалися первісні інстинкти. Всі, хто були на березі, зачувши легку здобич, посунули у воду. Забувши про сором, дітей, хвороби, недоварені борщі та недокручені вареники, дачники вибігали зі своїх ділянок, хто у чому був, мчали до моря і з хижими зойками лізли у воду, боячись втратити свій шанс на здобич. Але риби вистачало усім. Бери, хапай, греби під себе, поки маєш силу. Якось враз забулися артрити, ревматизми, радикуліти, ниркова недостатність, забулися усі кардіологічні, кишково-шлункові, нервові та інші набуті та вроджені хвороби, які мала більшість «мисливців». Рибні гори на березі зростали з шаленою швидкістю. У крижаній воді бовталися люди усіх вікових груп, починаючи від рожевощоких малих товстунів і закінчуючи потворними сторічними відьмами, що, зачувши запах свіжини, повибиралися на берег зі своїх халабуд на курячих лапках. Запрацював сімейний підряд. Змерзлі мисливці з родинних кланів, відігріваючись на сонці, тягали виловлену рибу на дачі, тоді як свіжа допомога борсалася у крижаній воді, зоруючи зашкарублими п'ятами морське дно, сподіваючись «наступити на шипи».

Від кількості виловленої риби ставало страшно. Камбалу виносили з моря центнерами. Вона лежала по всьому берегу, навалена горами просто на піску. В якусь мить хтось пустив чутку, що, буцім, на дорозі біля дач бачили машину рибінспекції. Від тої звістки у воду посунули всі, навіть ті, хто не встиг як слід відігрітися. Бо розуміли, що така