Антон Дмитрович Мухарський - Після злучення тварина сумна

«шара», можливо, дається раз на життя, оскільки кіло камбали-калкану на одеському «Привозі» у ті часи коштував аж ніяк не менше 5 доларів, і викласти такі гроші за рибу могли собі дозволити ну дуже заможні люди.

— Аркашо, давай туди ліворуч, там ще ніхто не ходив... — командувала з берега теща, прибігши на берег і теж піддавшись загальній лихоманці.

— Мамо, та він же ж собі яйця відморозить... Подивись на його червоні ноги... — вступилася за чоловіка дружина, аж поки мама не погнала і її у воду, а потім полізла і сама.

Розпочавшись десь близько одинадцятої ранку, «рибне побоїще» тривало щонайменше цілу годину. Близько полудня, коли із гумовими чоботами-забродами та справжніми острогами прибули «професійні» бійці з Білгорода-Дністровського, Затоки, Овідіополя та інших тутешніх містечок, вода в морі трохи потеплішала і камбала почала відступати від берега. «Професіоналів» було з півтора десятка. Вони підганяли свої УАЗи і «Ниви» до самої води і завантажували рибу прямо у багажники. На глибині, вже за косою, били гарпунами величезних чи не п'ятикілограмових калканів і, наче Нептуни, підносячи їх на своїх тризубах, виносили закривавлених риб на берег.

Аркадій, сидячи на піску, трусився усім тілом і, мов зачарований, спостерігав за виваженими і чіткими рухами «професіоналів».

— Боже, як це, либонь, страшно і боляче, коли у тебе влучають гарпуном? — думав про себе, трусячись від холоду усім тілом.

За останню годину вони з тещею та дружиною витягли з моря майже два десятки камбал. «Баксів на двісті, а то й більше!» — прикидав Аркадій риночку вартість улову.

Але того дня вартість свіжої камбали на усіх прилеглих ринка впала до нечуваного «долара за кілограм». За якийсь час по пляжу ходили перекупники і скуповували у дачників надлишки риби по дві гривні за кіло. Теща Аркадія не втрималася і сама продала десяток рибин, виручивши за них п'ятдесят гривень.

— Десять гривень тобі на «вінцо»! Заробив! — прихильно глянула на зятя-добувача, який загорнувшися у два рушники, сидів на піску і трусився, як заєць. — А куди її дівати, як в морозильнику місця нема? — зиркнула очима, коли Аркадій якось активно зацокотів зубами, намагаючись їй щось сказати на кшталт: «Задовбала, стара дура. Моя риба — мені і вирішувати, що з нею робити...»

А з самого обіду, коли море нагрілося, а риба відійшла на недосяжну для гарпунів глибину, повиснув над усією косою Кароліно-Бугаз стійкий запах смаженої камбали і стояв аж до ночі.

Глава восьма
Останній запис у щоденнику

— Агов, є хтось вдома? — Аркадій знов стояв біля воріт колишньої дачі Голдіних і гукав до хазяїв.

Льовиного джипу «Гранд-черокі» у дворі не було, а на його голос вийшла з будинку трохи заспана Свєта. Була у коротенькому білому халатику і рожевих капцях. На литці правої ноги у неї було витатуйовано прудку ящірку, що дерлася угору по стрункій ніжці, немовби забираючись хазяйці під спідницю.

— Ой, вибачайте, щось так спиться на цьому Бугазі, — промовила граціозно відкидаючи з трохи припухлого обличчя прядку волосся. — Здається, на хвилинку прилягла і от вже відключилася... А Льови нема, він поїхав до Одеси по закупки. Ви ж пам'ятаєте, сьогодні о сьомій ви у нас...

— Так, звісно, пам'ятаю... А я оце камбали вам свіжої приніс...

— Ух ти, яка красива, — розчахнула хвіртку, одночасно зазираючи у червоний пластиковий таз, який Аркадій тримав у руках. — Проходьте у двір.

— Дякую.

У дворі Свєта всілася у продавлений, накритий свіжим пледом старий диван, що стояв під виноградом, а Аркадію запропонувала стілець біля столу. Уважно, із широко відкритими очами і напіввідкритими пухкими вустами, слухала його розповідь про «рибну лихоманку». Її оголені стегна, які вона чи зумисне, чи мимоволі інколи розводила так, що проглядали між її ніг тонкі білі трусики, засліплювали Аркадію очі й заважали складно вести свою оповідь. Він декілька разів збивався, плутався, стрибав з думки на думку, але нарешті поставив фінальну крапку:

— Так я ото подумав, що непогано було б пригостити ваших гостей свіжою камбалою...

— Та воно то може й так, — показуючи ряд білосніжних зубів, посміхнулася Свєта. — Але ж у нас з усього господарства тільки й є, що електрична плитка та чайник. А з водою так взагалі — біда. Я ж тут усього на три дні і то, через те, що мене Льова на колінах благав допомогти йому «прийняти друзів». Так я оце хоч трохи тут повбирала, бо будинок же ж не знаю скільки років стояв замкнений. Сьогодні погуляємо і все... Із завтра починається будівництво. Так що, ви вибачайте, мені якось ніяково, але я не знаю, де ту рибу готувати. Усі наїдки Льова обіцяв привезти із собою...