Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

своїх літературних колег, приховуючи, про кого ж ідеться, — цього якраз достатньо, щоб надати прозі елементу гри, але не достатньо для того, щоб читач, який мав нагоду познайомитися з сучасною українською літературою, не міг би збагнути, на кого ж зі справжніх вісімдесятників автор натякає. Так, «Ірпінець» — це член «Бу-Ба-Бу» Олександр Ірванець (який і справді живе у місті Ірпінь), «Боракне» — член «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, Камідіан — закарпатський поет Петро Мідянка, а «Довгий» — вже згадуваний і часто цитований Ярослав Довган. Той факт, що Іздрик згадує імена Забужко і Лишеги безпосередньо, разом з іншими перекрученими посиланнями, — ще один приклад спроби зберегти баланс між структурою і відкритою грою у процесі розбудови цієї інтертекстуальної спільноти.

Згодом у кімнату Воццека прориваються «голоси», відтак на обрії з’являється ціла команда вісімдесятників з різних куточків України:

І тут же двері розчахнулись, і галаслива вся юрба ввалилася в кімнату — і Карп, і діти Карпа і дружина, і Ірпінець і Боракне і Камідян, і Ірпінцева Оксана, Процюк, Малкович, Андрусяк, Герасим’юк, Забужко, Іздрик, Бригинець, Гриценко і Римарук і Лугосад і просто Сад, Лишега, Ципердюки (Іван і Діма), Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк[220].

Серед тих, хто входить у роман «Воццек» — київські поети Ігор Римарук (згаданий і у Москальця) і Віхта Сад, члени гуртів «Лугосад» (Львів) та «Пропала Грамота» (Київ), а також житомирський літературний часопис «Авжеж». Вставляючи, своєю чергою, у романі і себе (Іздрика), Іздрик знову зриває будь-яке абсолютне формування спільноти.

Інший роман Іздрика, «Подвійний Леон», вже доповнений коментарем Леоніда Косовича, який допомагає вказати на безліч інтертекстуальних посилань у цьому романі. На додаток до кількох цитат з Андруховича (знову ж таки з «Листів в Україну» та «Індії», а також з Андруховичевого перекладу «Гамлета» Шекспіра), цей роман має ряд інтертекстуальних містків до «Воццека» і до новели Іздрика «Острів Крк». Окрім того, Іздрик посилається на літературний журнал Єшкілєва «Плерома» та ім’я головного героя з оповідання Тараса Прохаська «Некрополь» — Маркуса Млинарського[221].

Перша публікація «Острів Крк» окремим виданням, своєю чергою, має коментар, написаний самим Іздриком[222]. Знову ж, тут у нас є посилання на Прохаськового Млинарського, на Андруховича і на дівчину на ім’я Анна. Ім’я «Анна» — улюблене Прохаськове; воно з’являється в його оповіданнях «Essai de deconstruction» і «Довкола озера» і фігурує у назві його збірки оповідань «Інші дні Анни». Як Іздрик («Воццек» якого містить жіночий персонаж «А») сам пояснює, ім’я Анна набуло майже «священного» статусу для письменників з Івано-Франківська[223].

Чимало письменників-вісімдесятників, які живуть і працюють в Івано-Франківську, були пов’язані з угрупованням, відомим під назвою Станіславський феномен. Це спільнота, що її тлумачили по-різному. Група включає в себе письменників і художників, виникла в період розпаду Радянського Союзу і, згідно з Єшкілєвим, «обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат» від тодішнього панівного, традиційного народницького дискурсу до дискурсу постмодернізму[224]. Іздрик заявляв, що вбачає у Станіславському феномені вихід ентузіазму та творчої енергії, які наповнили атмосферу Івано-Франківська на початку 1990-х і які об’єдналися навколо журналу «Четвер»[225]. І Прохасько вважає, що однією з основних характеристик Станіславського феномену було те, що він був складений з самодостатніх індивідів, кожен із яких годен був жити і працювати за межами цієї групи[226]. Одне з найбільш витривалих культурних угруповань у пострадянській Україні, проте, воно було вельми непевним зібранням, яке виникло почасти в результаті його провінційного існування; воно дає почуття стабільності, що опирається марґіналізації з центру. Станіславський феномен — це слабо визначена, еклектична спільнота, «члени» якої одночасно належать до різних інших громад. Як продемонстрували посилання на Забужко і Лишегу, з погляду інтертекстуальності люди і речі, пов’язані із Станіславським феноменом, часто перетинаються з іншими явищами та спільнотами в прозі письменників-вісімдесятників.

Приклади інтертекстуальності у прозі Москальця, Андруховича і Іздрика правлять за зразки шаблону, виходячи з якого вісімдесятники будували спільноти у своїй пострадянській прозі з метою задоволення їхньої постколоніальної потреби у забезпеченні стабільності без сковзання в пастки тоталітаризму й абсолютизму. Адже саме проти тоталітарних моделей оповіді вони повстали в пострадянському ейфорійному русі української літератури. Як і у випадку з будь-якими спільнотами, ці інтертекстуальні спільноти, на самому початку стояли перед небезпекою набути обмеженого характеру. У процесі розбудови своїх спільнот письменники вибирають, на кого вони хочуть послатися, а отже, тих, кого хотіли би включити у ці спільноти. Вони створюють спільноти з представників інтеліґенції, яких вважають представниками справжньої української культури і з якими вони мають спільне бачення пострадянської української ідентичності. Ця ексклюзивність — відображення сенсу інакшості, що є важливим компонентом цієї ідентичності. Створюючи такі громади, вони можуть дещо пом’якшити свій марґінальний статус інтелектуала в пострадянській Україні. Таким чином, не дивно, що ці інтертекстуальні зв’язки беруть свій початок у підпільній українській культурі 1970-х років — культурі, яка успішно витримала репресії в особі насильницького, абсолютистського соціалістичного реалізму, і створили вільне і різноманітне мистецтво. Вісімдесятники роблять це для себе і для прихильників свого бачення справжньої української культури, незалежно від заплутаного існування пострадянського українського інтелектуала в повсякденному житті, у вигаданих світах їхніх прозових творів спільнота існує.