Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Вишена дихала. Серце билось.

Але очі її були заплющені, а з-під потилиці на землю текла кров.

— Ні-ні-ні-ні-ні, навіть не думай, — зашепотіла я.

— Відійди, — скомандував мені хтось. Я не послухалась і мене просто відштовхнули. Поряд з Вишеною присів Всевлад і, так само, як я, перевірив пульс. Довкола нас згуртувалась зграйка учнів — вони були перелякані і щось говорили, запитували, шепотіли. А мені їхні голоси злились в один.

Почався дощ. Сильний. Краплини стікали пасмом волосся Всевлада, що впало йому на чоло. Він зосереджено оглядав Вишену. Учнів розштовхав Бразд.

— Занесеш її до лікаря? — спитав його Всевлад. — Шию вона не зламала, але сильно вдарилась головою.

Бразд кинув на мене швидкий погляд.

О-о-ох, що це був за погляд! Пітьма там була, сама пітьма.

— Це ти зробила?

Я не заперечувала.

Хлопець більше не сказав мені ні слова, а взяв Вишену на руки і поніс усередину, кинувши на ходу Всевладові:

— Зроби їй боляче.

Якусь мить Всевлад мовчки дивився на мене і я не могла зрозуміти, що означав його погляд. Зневагу? Презирство? Чи байдужість?

Він стрімко підвівся і, схопивши мене за комір, смикнув догори, як мале кошеня. Я скорилась. Так ми і пішли. Учні розступились і я побачила трьох дарвенхардців у них за спинами. Вони стояли і просто спостерігали. Одним із них був Ільяс. Я не впізнала його лиця за маскою жорсткості.

— Куди ти її ведеш? — запитав він, вставши на шляху Всевлада.

— До Маїни.

— Ти знаєш, що чекає її за бійку?

— Так.

— Веди.

Нам дали дорогу.

Я і сама знала, що мене чекає.

Удари батогом. Стільки, скільки треба буде, аби моя спина перетворилась на шматок скривавленого м’яса.

Виконувати накази вчителів.

Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.

Не покидати стін школи.

Були іще накази. Багато чого.

Стіни бібліотеки. І слова, вкарбовані у пам’яті, якими ми з Вишеною знехтували. Тепер вона поранена, а мене покарають.

Заслужено. Хоч я була певна, що вони знають правду — за подвір’ям завжди спостерігали дарвенхардці, але якщо мене спитають, хто почав бійку, я признаюсь, що це я. Хоч те, що на допомогу нам прибігли їхні помічники, означало тільки те, що самі дарвенхардці не були в ній так вже й сильно зацікавлені.

Так, мене покарають і це буде заслужено. Але це тільки тому, що такі правила. Якби Вишена померла, їм було би байдуже.

Я молилась невідомо до кого, аби її лікував Ільяс.

Хай навіть він не був добрим, хай зараз мене зневажав, але я пам’ятала, як він передав мазь Купаві. Він був наймилосерднішим з немилосердних.

Якщо учні бились між собою, їх ставили на коліна на всю ніч посеред подвір’я, зі зв’язаними за спиною руками, лицем одне до одного.

Якщо ж хтось, як я, завдавав серйозної травми супротивнику, його чекали спочатку удари батогом, а тоді — стояння на колінах усю ніч.

Нехай.

Нехай заб’ють мене до того, як я перетворюсь на болото під їхніми ногами.

Коли ми зайшли до школи, Всевлад трохи сповільнив крок.

— Відпусти мій комір, будь ласка, я не втечу, — мовила я тихо.

— Не любиш почуватися приниженою? — запитав він. Зі здивуванням я зрозуміла, що в його голосі немає злості.

— Не люблю.

— І правильно.

Він відпустив мій комір.

— Через що ви побились?

— Дівчачі дурниці, — буркнула я. Всевлад ледь усміхнувся. Я була настільки засмучена, що не могла придумати, як не грубіянити йому. Після мого невдалого самогубства і нашим досить-таки вдалим поцілунком він жодного разу не заговорив зі мною і, як мені здавалось, намагався навіть не дивитись у мій бік на заняттях Маїни. А зараз я його раптом зацікавила. Після того, як мало не вбила свою подругу.

— Я вас бачив. Ти вдарила першою. Хоч ти не схожа на людину, що піддається пристрасті. То чому?

— Я не знаю. Вона назвала мене лицеміркою, і була права. А я розлютилась. Ось і все.

— Ти лицемірка? — спитав він насмішкувато.

— Після сьогоднішнього дня я королева лицемірів.

Ми саме піднімались сходами, як Всевлад раптом сказав:

— Ти здаєшся мені божевільною, але я знаю людину, яка вважає тебе непоганою дівчиною.

Це здивувало мене настільки, що на мить я навіть забула про почуття провини і пригніченість. Подивилась на нього. Всевлад дивився на мене.

— Моя сестра Карма. Вона була тут кілька років тому. Розповідала про шалене дівчисько, яке поставило ученицю Дарвенхарду на коліна.

Від несподіванки я завмерла. Всевлад усміхався. Його усмішка була гарною.

— Ходімо, не спиняйся, — він легенько підштовхнув мене в спину. А я згадала незвично привітну дівчину з Дарвенхарду з кирпатим носиком і білявим волоссям. Згадала, як вона допомогла мені, хоч не повинна була.

А я цілувалася з її братом. Ой, лишенько.

Ми зупинились перед кабінетом Маїни.

— Перш ніж із мене зроблять відбивну, можна тебе про дещо попросити? — прошепотіла я, поглянувши на хлопця.

Від здійняв брови.

— Ти можеш відправляти листи?

Всевлад кивнув.

— Передай Кармі вітання,