Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

В останню неділю, яка ще була нашим вихідним, я сиділа наодинці на подвір’ї і дивилась на небо, яке вкривали важкі сірі хмари. Вітер дув сильний, навіть тут, у захищеному високими стінами просторі. Він доносив запах вогню — напевне, в селах зараз палять солому, що лишилась після жнив і не була потрібною в господарстві.

У метеїв не було своїх полів. Але за роботу нам платили по мішку пшениці, картоплі та вівса на хату. Для нашої сім’ї, яка складалася з чотирьох людей, один з яких був хворим, це було занадто мало. У нас було кілька курей та общипаний півень, та й це не дуже допомагало. Курку можна було зарізати тільки з якогось важливого приводу, або коли хтось хворів і треба було зварити бульйон. Зазвичай хворів брат.

Нас часто рятувала тітка Леля, та сама, що була коханкою нашого господаря. Вона мала від нього двох дітей, яких пан, звісно, не визнавав. Але їм трьом давали вдвічі більше їжі, аніж нам чотирьом. Іноді на панській кухні Леля діставала яйця, молоко та сир. Іноді — свинину чи яловичину. Вона нас дуже любила і завжди ділилась. Часом випрошувала в пана ліки для мого брата, коли йому ставало зовсім погано. Якби не тітка, він помер би ще дитиною.

Мені було гидко думати про те, що і я можу стати такою, як вона, — продавати своє тіло за їжу. Але я не могла не бути вдячна Лелі. Вона була в моїй дитячій свідомості найпершим прикладом того, що життя дуже неоднозначне. І дуже нелегке.

Я не знала, що чекатиме її за кілька років. Вона працювала так само важко, як і більшість жінок нашого села. В полі, коло худоби, прибирала в покоях пана, вишкрябувала бруд з його черевиків. З таким життям навіть найвродливіші жінки в’януть передчасно. Потім вони стають непотрібними.

Я знала, що Леля прагнула в житті одного — бути цікавою панові до того часу, як її діти підростуть і самі зможуть працювати та заробляти. Її старшій доньці зараз було дванадцять, а молодшій — вісім. Напевне, старша побачить Сколіс вже за три роки.

Чи варті були жертви Лелі? Вона народила дітей, життя яких не буде кращим.

Колись я розповіла про свою тітку дівчатам.

У той день Вишена про це згадала. Я сиділа на лавці і дивилась на небо, коли дівчина сіла поряд.

— Ханно, давай поговоримо.

— Я не хочу з тобою говорити. Я спілкуюся тільки з метеями, — відповіла я, дивлячись в небо.

— Я — метейка.

— Ні, більше ні. Пам’ятаєш, ти мені розповідала, що бачила, як дарвенхардець прострелив руку старому, який хотів підняти із землі мідну монетку, що викотилась на дорогу, якою якраз ішов якийсь поважний белатський пан? Той чоловік нічого не зробив, а став калікою. Старим калікою. Як думаєш, чи довго він ще прожив після того… І тепер ти вирішила стати однією з них.

— Я все пам’ятаю. Я нічого не забула, просто вирішила вирватися з усього цього, — дівчина обвела рукою довкола, вказуючи на подвір’я та школу. — В нашій ситуації — стати дарвенхардцем означає тільки можливість більше не підкорятися.

— Справді? — я подивилась на неї. Щоки Вишени палали.

— Так. Я знаю, звісно, що в дарвенхардців є своя ієрархія, проте для метея не може бути вищої посади. До того ж, уже років сорок Циркута не веде воєн. Можливо, що на нашому віку цього робити не доведеться. І не треба буде вбивати та калічити людей.

— Дарвенхардці здійснюють смертну кару. І ти це знаєш, їм не треба війни, аби вбивати.

— Так. Я це знаю. І знаю так само, що сервуси теж убивають, коли є потреба. Убивають метеїв. Та інших підкорених.

— Тобто, якщо ти станеш дарвенхардкою, то просто матимеш на це більше прав? Чи просто стане менше совісті? — я сама не чекала, що в моєму голосі буде стільки отрути. Але я не могла себе пересилити. Вишена трималась спокійно, та я бачила, що мої слова її зачіпають.

А так і треба.

— Якщо ти підеш до Дарвенхарду, я тебе зневажатиму, — мовила я. — Зневажатиму до кінця життя. Не знаю, чи це має для тебе значення, але я хочу, аби ти про це знала.

— Я знатиму, — кивнула Вишена. Її очі наповнилися злістю. — Я знатиму, що мене зневажатиме лицемірка!

— Це я лицемірка?!

Я не пам’ятаю, коли ми зірвались на ноги. Вишена стояла переді мною — руки стиснуті в кулаки, лице пашить, груди здіймаються і опускаються у шаленому ритмі від дихання та злості. Її лице, гарне, веснянкувате, зараз видавалось мені страшною маскою.

— Пам’ятаєш, ти розповідала мені про свою тітку?! Коханку белата?! Казала, що віддала б усе, аби не стати такою самою, аби не обмінювати своє тіло на милість?! І ти пішла до Сколісу, аби уникнути цього, признайся, брат був тут ні до чого! Ти просто хотіла стати сильнішою і отримати трохи влади, але ти занадто велика лицемірка і занадто дрібне брехло, аби зважитись піти далі!!!

— Як ти смієш!!!

Я вдарила її. Вишена була нижчою та легшою і їй майже вдалось ухилитись від мого кулака — та я зачепила її щоку кісточками. Дівчина крутнулась, а тоді вдарила мене ногою в груди. Я виставила блок руками, та однаково удар видався сильним і я відскочила на кілька кроків, а тоді заточилась і рухнула додолу. Викрутившись, ногою підкосила ноги Вишени і вона впала — і вдарилась головою об кам’яну лавку.

Я закричала так, що, мабуть, почули в тому далекому селі, де палили сіно.

Хтось уже біг до нас, якісь учні, здається, навіть хтось із дарвенхардців. А я присіла навпочіпки біля непритомної подруги і тремтячими руками торкнулась її шиї.