Ярослав Іванович Ярош - Судний день

лісах товктися – можуть на табір наш натрапити, і так доведеться битися. Краще нападемо на них несподівано та розгромимо. А доки недобитки збиратися будуть, доки вість дійде до інших – ми вже виступимо.

Заперечив Неживий:

– Де ж ми їх перехопимо, де зробимо засідку? Дві тисячі – велика сила, так просто не здолати. Ми не встигнемо приготуватися.

– А тут нічого готуватися, – було видно, що план у Максима вже був. – Дамо їм бій прямо тут, у монастирі. Тут подвір’я вузьке – їм ніде буде розвернутися, і вони не зможуть скористатися своєю перевагою у чисельності. Крім того, пани не чекатимуть опору. Вони, щоб себе не переобтяжувати, не брали ні мушкетів, ні списів – так що опору великого не чекають. Ти ж, Семене, біжи до Коша, піднімай товариство. Ми тут будемо триматися, доки зможемо, та й ви не баріться. Треба оточити панів зі всіх боків та знищити!

Неживий кивнув головою: наказ зрозумів. Він швидко пішов до свого коня та з декількома своїми близькими товаришами вискочив з монастиря крізь відчинену браму.

Узгодивши план оборони й контрудар, Залізняк продовжив давати розпорядження. Він підійшов до панотця; той був тут і все чув.

– Панотче, вам з братією краще буде заховатися десь, а то скоро тут таке почнеться… Боронь боже, куля зачепить або ляхи прорвуться.

Лице священика було незворушним.

– Максиме, якщо нашому монастирю судилося ще й пережити різню в своїх стінах, то, видно, на це є Божа воля. Та не примушуй мене у час скрути залишати свою обитель. Я хочу бути тут, хочу бачити, як усе це гине, – він показав на церкву, келії… – І якщо треба, загинути разом з ним. Я поклав сюди все своє життя…

Залізняк нахмурився, проте заперечити не міг.

– Гаразд, тільки зберіться всі в одне місце. Найкраще – в церкву, бо інші будівлі накриті соломою, то можуть спалахнути.

Колії з ченцями готувалися. Тим часом прибіг вартовий і сказав, що шляхта вже зовсім поруч.

Розділ 13
Мотронин монастир. Той самий день

Пани були вже під брамою, стукали.

– Відчиняйте!

– Іменем ойчизни й конфедерації – відчиняйте цю прокляту браму!

Проте монастир ніби вимер.

– Чортові схизмати причаїлися. Мабуть, думають, що ми поцілуємо замок та поїдемо. Дурне бидло.

– А може, їх попередили, що ми зближаємося, й вони поховались?

Так пани вигукували під брамою. Воронович, побачивши таку справу, наказав:

– Тягніть сюди порох – будемо підривати ворота.

Шляхтичі відкотилися від брами, щоби не зачепило. Вони спішилися і відігнали коней подалі, аби, бува, ті від вибуху не схарапудилися. Натомість підтягли підводу, на якій було кілька діжок пороху. І вже розмотали довгий трут і готувалися запалити його, коли за брамою почувся дивний звук: хтось відсунув засов… Зарипіли тяжко завіси, і брама відчинилася. У проході став старий чернець, позаду – двоє молодших.

– Чого вам треба, чого галасуєте?! – гукнув старий чернець. – Тут вам не корчма і не замчище – тут оселя Господня. Ідіть геть звідси!..

Воронович єхидно посміхнувся.

– Не для того ми сюди їхали, щоби зараз забиратися.

– Чого вам треба?

– У нас ревізія, мусимо обшукати ваш монастир.

– А хто вас на ту ревізію відправив? Дозвіл у вас є?

Шляхтичі засміялися. Чернець і собі посміхнувся – непоганий вийшов жарт.

– Гей, панове, арештуйте цього чоловіка, а монастир обшукайте. Тільки будьте пильними – тут можуть ховатися гайдамаки, – Воронович вже не жартував.

Шляхтичі рушили до брами, але старий чернець наставив хреста, ніби хотів захиститися ним:

– Зупиніться! Одумайтеся, бо десниця Божа впаде на вас!

Він загарбників попередив щиро, та вони не послухалися. Воронович витяг пістоля, не цілячись вистрелив. Старий чернець здригнувся, ледь не випустив хреста з руки. Ченці підхопили його під руки й потягнули всередину.

Шляхтичі щільним строєм почали входити до брами, так що невдовзі все монастирське подвір’я було заповнене. А скільки ще їх залишилося ззовні!

Але на небі в той час почалися дивні речі: сонце сховалося за страшну чорну хмару, яка взялася не знати й звідки та все гуркотіла громами. Стало темно.

Залізняк спочатку не помітив цього: вся увага була прикована до ворога. Він бачив, як під кулю підставився панотець, і лише плюнув з досади: хто ж його просив!.. Тоді Залізняк перехрестився до церкви, попросив у Господа помочі і вийшов з-за келії. Гайдамаки й собі піднялися зі своїх місць, рушили назустріч шляхті. Вони сходилися з усіх кінців, ніби потічки, що впадають навесні у велику ріку. А та ріка йшла густою лавою на ворога.

– Прокляття, погляньте, панове, скільки тут зібралося тої наволочі, – видихнув у подиві один зі шляхтичів біля Вороновича.

– Я ж вам казав, що ворог не спить. Та це нічого: розбудили звіра в його лігві, то тепер мусимо добити. Їх не більше, ніж нас.

Пани зупинилися.