Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти

– Ну, викладайте, що там у вас, та швидше!

– Ой, я розумію, ви тут усі так зайняті… – промимрив украй розгублений «ботанік».

– Давайте обійдемось без ваших міркувань і оцінок, будь ласка! Просто розповідайте, і край.

– Зрозумів! – радісно погодився візитер, однак одразу ж розгублено мовив: – Перепрошую, але ж я вже розповідав…

– Про що саме?

– Про все-все.

– Кому?

– Не пам’ятаю точно. Здається, вам. Чи ні… Загалом, усім, кому тільки дзвонив на вашому каналі, тому й розповідав.

– Усім – отже, нікому. Принаймні я не пам’ятаю, про що ви говорили раніше, тож повторіть усе спочатку, зробіть таку ласку.

– Ой, звісно ж! – погодився «ботанік», поправив окуляри, що з’їхали до кінчика носа, й охоче поніс якусь «пургу» щодо подій двотижневої давнини. Розповідав дуже невміло, безупинно плутався й вертався назад, щоб повторити сказане іншими словами. З його сумбурної розповіді Льоха зрозумів наступне – якщо, ясна річ, нічого не наплутав.

Приблизно наприкінці травня «ботанік» придбав новий цифровий фотоапарат – простеньку «мильницю», але відтоді щовечора порпався в інструкціях, щоб до серпня (коли в нього намічалася відпустка) як слід навчитися фотографувати. У позаминулий четвер, 20 червня настала черга опанувати чергову функцію – «Нічну зйомку». Для цього «ботанік» дочекався заходу сонця, щоб як слід посутеніло, вийшов на балкон і…

– А навіщо було вечора чекати? – ліниво спитав Льоха, уже неабияк стомлений невмілим оповідачем.

– Тобто як навіщо?! А темрява?…

– Можна було, приміром, зачинитися у ванній кімнаті без світла, лише злегка привідкривши двері й тренуватися досхочу.

– Ой! А я про це якось не подумав… Хоча все вірно, ви ж професіонал, вам видніше! – радісно вигукнув візитер, поправляючи важкі окуляри. Задовольнившись дешевим компліментом цієї нікчеми, тележурналіст зверхньо кивнув: мовляв, продовжуй у тім же дусі.

…Отож, вийшовши на балкон, «ботанік» якийсь час намагався робити знімки в новому для себе режимі. Зненацька звернув увагу на те, що на даху сусіднього дев’ятиповерхового будинку відбувається щось дивне. Сам «ботанік» жив на чотирнадцятому поверсі розташованої по сусідству «свічки», тому міг чітко простежити, як троє людей, схожих на міліціонерів, винесли на дах третього, піднесли до парапета й скинули униз. На щастя, режим «Кінозйомка» був освоєний «ботаніком» раніше, тому він одразу ж переналаштував фотоапарат і зробив кілька відеозаписів.

От, власне, і все.

– Чудово! І чого ж ви від нас хочете? – запитав Льоха, ледь візитер завершив свою плутану розповідь.

– Від вас?… – щиро здивувався той. – Але ж я пояснював телефоном…

– Прекрасно. А тепер повторіть мені, будь ласка, усе від самого початку.

І набравшись неймовірної нахабності, у пафосній манері додав:

– Зрештою, якщо вже я дійшов рішення щодо принесеного матеріалу, то хотів би почути про мету вашого візиту.

– А мета дуже проста, – сплеснув коротенькими рученятами «ботанік». – У той вечір… навіть можна сказати, у ту ніч я відзняв ексклюзивний матеріал і вже два тижні намагаюся передати його вам! Адже ви – мій улюблений канал…

– Матеріал нам передати хочете?

– Ну так, природно…

– Ага, отже, матеріал!..

Чесно кажучи, Льоха дедалі сильніше лютився на цього нікчему в окулярах з кількох причин. По-перше, на їхньому клятому каналі й без того не дають як слід розгорнутися талановитій творчій молоді, а тут іще всякі чмошні «ботаніки» лізуть як конкуренти зі своїми самопальними кадрами! Придурку явно дешевої слави закортіло, от і прагне потрапити «у телевізор»… По-друге, отаке чмо купило собі, бачте, новеньку «мильницю», тоді як надія української тележурналістики Льоха змушений задовольнятися старою батьківською відеокамерою – де ж у житті справедливість?! І нарешті по-третє, «ботанік» навіть не розуміє, що його могли елементарно підставити, розіграти…

А може, він зараз сам намагається розвести Льоху?! Зляпав лівою задньою на комп’ютері фейк[41] і зрадів по вуха. А інші хай голови собі сушать.

– Послухайте, чи добре ви бачили, що відбувалося на тім даху?

– Ну, так… – мовив «ботанік». Втім, у його голосі не відчувалося впевненості, тому Льоха одразу заперечив:

– Але ж ви носите окуляри!

– Натякаєте на мій поганий зір?

– Натякаю. Більше того – стверджую.

– Якщо зовсім відверто, я не надто добре бачив, що там відбулося.

– Ну от!..

– Але ж я переглянув власні відеозаписи…

– Де вони?

– Отут.

«Ботанік» витягнув з кишені заношених джинсів потерту, колись сріблясту флешку з розколотим корпусом.

– Що ж, давайте сюди, я подивлюся.

– А хіба ми не разом підемо дивитися? – одразу здивувався візитер. – Я ж навіть паспорт узяв, щоб до вас на канал пройти.

Льоха зміряв «ботаніка» сповненим ненависті поглядом. Стопудово, «у телевізор» мріє потрапити, самолюбна сволота! А ще окуляри начепив, інтелігентика корчить… Що ж із ним робити?!

– Ви не уявляєте всіх складнощів із проходженням на