Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

З десятьох осіб, із якими Лені довгий час працювала в майстерні разом, день у день, у тісному колективі, авторові пощастило розшукати аж п'ятьох — включно з самим Пельцером та його квітникарем Грунчем. Якщо Пельцера й Грунча, властиво, слід уважати за начальників Лені, то з тих вісьмох, із котрими вона працювала як більш-менш рівна, лишається ще троє.

Пельцер живе на околиці міста, в архітектурній споруді, яку він сам скромно називає «бунгало», однак її сміливо можна назвати розкішною віллою,— це чималенький-таки дім з жовтої цегли, тільки на вигляд одноповерховий, бо в просторому підвалі міститься шикарний бар, колекційна кімната, де Пельцер улаштував щось на зразок музею вінків, приміщення для гостей і чудово обладнаний винний погріб; після жовтого (цегла) на другому місці стоїть чорний колір: залізна огорожа, двері, брама гаражу, віконні рами — все чорне. Виникає небезпідставна асоціація з гробницею. Пельцер живе в тому домі з дружиною досить меланхолійної зовнішності, Євою, у дів. Прумтель; їй років шістдесят п'ять, і обличчя її, колись вродливе, псує вираз гіркоти.

Альберт Грунч, уже вісімдесятирічний, живе, «забившись у свою нору, фактично на кладовищі» (Г. сам про себе), в мурованій (цегляній) коморі, розгородженій на дві кімнатки й кухоньку; звідти є хід до обох його теплиць. Грунч не нажився на розширенні кладовища, як Пельцер (та й не хотів наживатися, треба сказати), і завзято держиться за «ті чверть гектара теплиць, що я йому здуру колись подарував» (Пельцер). «Виходить практично так, що адміністрація парку й кладовища зітхне полегшено, коли він уріже... коли він випустить... ну, скажімо, коли він відійде в кращий світ».

Посеред кладовища, що давно поглинуло не лише кілька гектарів Пельцерового квітникарства, а й інші теплиці та каменярські майстерні, Грунч живе майже автономним життям: одержуючи по старості пенсію («Я ж таки подбав за нього».— П.), не платить за помешкання, сам вирощує для себе тютюн та всю городину і, будучи вегетаріанцем, майже не має клопоту з харчами; з одежею також — він-бо й досі носить пошиті ще 1937 року штани старого Груйтена, які йому в 1944 році подарувала Лені. В квітникарстві Грунч (за власними словами) цілком перейшов на «сезонні квіти у вазонах» (гортензії до проводів, цикламени та незабудки до Дня матері, а на різдво маленькі ялинки у вазонах, оздоблені стрічками та свічками, для могилок — «чого лишень вони не тягнуть на ті свої могилки!»).

У авт. склалося враження, що парковій управі, якщо вона справді розраховує на Г-ву смерть, доведеться ще довгенько чекати. Бо Г., хоча робітники міських парків і кажуть про нього, ніби він «носа не показує з хати та з теплиць», насправді використовує величезне кладовище («щойно продзвонить дзвін і браму замкнуть — а це буває здебільшого досить рано») як свій приватний парк. «Я багато гуляю, а втомлюсь, то посиджу там чи там на лавці, викурю люлечку, а коли охота нападе, то часом поправлю котру занедбану чи зовсім забуту могилку, обмощу мохом чи ялиною, а то й квітку посаджу, і, повірте мені, крім кількох злодіїв, що приходили красти мідяні оздоби, нікого ніколи не зустрічав; звісно, бувають ще такі навіжені, що ніяк не можуть повірити, коли хто вмре — перелазять через огорожу, щоб і вночі плакати, клясти, молитися, чекати на могилці, але таке мені за п'ятдесят років траплялося лише двічі-тричі, і тоді я, звісно, потихеньку відходив... А то ще, може, раз на десять років поткнеться сюди яка небоязка й не забобонна парочка, збагнувши, що нема на світі місця спокійнішого, і тоді я, звісно, теж відходжу потихеньку, а, опріч того... що діється по далеких кінцях кладовища, я, звісно, не знаю, але тут, я вам скажу, й узимку так гарно, коли сніг іде, а я вдягнуся тепло, взую валянці й вийду з люлечкою погуляти,— така тиша, і всі небіжчики лежать так мирно, мирно... Мороку я мав тільки з жінками, як захочу, бувало, привести котру на ніч до хати: ну нічого не вдієш, я вам скажу, і що більша сучка, то дужче опинається, і гроші навіть не помагали».

Коли було згадано Лені, він аж зніяковів. «А, Пфайфер... Ще б пак не пам'ятав! Ніби я міг її забути! Лені... звісно, всі чоловіки за нею пропадали, так-таки всі, навіть сам хитрун Вальтерчик (цебто нині вже сімдесятирічний Пельцер.— Авт.), але по-справжньому зачепити її не зважився жоден. Вона була неприступна — хоча й не манірна, мушу визнати, і я як найстаріший там — мені вже було за п'ятдесят — відразу побачив, що й потикатися не варт, а з решти хіба тільки Кремп, що його ми прозивали „зануда Геріберт“, був спробував, то вона його відшила так рішуче, що й він махнув рукою. Як там до неї мостився Вальтерчик, я не знаю, тільки певен, що й він у неї не підлатався, а більше в нас чоловіків не було, самі жінки, вже воєнного часу найняті, звісно, а жінки поділилися більш-менш порівну за і проти — не проти неї, а проти того росіянина, що був обранцем її серця, як потім виявилось. Ви лишень подумайте, майже півтора року тривала вся та історія, а ніхто з нас, жодна душа не помітила нічого серйозного, такі вони були спритні й обережні. Правда, й на карті ж стояло чимало: дві голови, чи принаймні півтори. Матері його чорт, мені ще й досі мороз поза шкурою йде, як подумаю, на що та дівчина важилась. Робітниця? Яка з неї робітниця була? Що ж... я, може, не зовсім безсторонній, бо я її любив, таки справді любив, ніби рідну дочку, що її зроду не мав, або, скажімо... я ж таки на тридцять три роки старший за неї... ніби кохану, про яку знаєш, що вона ніколи не буде твоя. Але вона була справжній самородок — розумієте? Нас тут було тільки двоє фахівців-квітникарів; як із Вальтерчиком, то троє, але той знав тільки свою касу та рахункові книги, отже, по-справжньому тільки двоє: Гельтоне — ну, то така,