Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

id="anotelink348" href="#n348" title=" Коцюбинський М. Вибрані твори. – Львів, 1978. – С. 21—78. ">348. Її герої, Остап та Соломія, рятуючись від кріпацтва, втікають із Росії на турецькі землі, сподіваючись знайти там свободу й щастя.

Зрештою, із задунайцями був пов’язаний польськомовний письменник Михайло Чайковський, який спробував створити власний образ українського козацтва.

Задунайське козацтво, як уже говорилося, провокувало створення українських козацьких інституцій на теренах Російської імперії. Остання в кінці XVIII cт. намагалася закріпитися в Північному Причорномор’ї. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти Османській імперії. Проте після ліквідації Запорозької Січі такої сили в краї не існувало. А утримання на півдні значної кількості регулярних військ, враховуючи розтягнуті комунікації та слабку облаштованість території, було важко й вимагало величезних затрат. До того ж запорожці активно емігрували на територію Туреччини, посилюючи суперника Росії.

Григорій Потьомкін (1739—1791), який з 1774 р. обіймав посаду новоросійського генерал-губернатора, вирішив створити низку військових формувань козацького типу. Саме він став промоутером «відродження» українського козацтва в Росії. Тому цей діяч став популярним у козацькому середовищі. Його навіть іменували козацьким гетьманом349.

Одним з таких формувань стало Бузьке козацьке військо350. Вважається, що його початки сягають російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Ще в 1769 р., з населення Правобережної України був створений Нововербований козацький полк, який мав військову самостійність та козацький устрій. У ході просування російських військ по території Валахії та Молдавії, з місцевого населення (молдаван, валахів, болгар і сербів) створювалися загони добровольців, т. зв. волонтерські або арнаутські команди. У 1775 р. царський уряд поселив козаків Нововербованого полку і арнаутів у межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу, надавши їм землю.

1785 р., готуючись до війни з Османською імперією, Катерина II наказала із колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів створити козацький полк, який, щоправда, часто зазнавав реорганізації. Його козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр.

Олександр Суворов, якому було доручено командування російськими військами на найбільш важливому Херсоно-Кінбурнському напрямку, активно залучав українських козаків, зокрема їхню флотилію із чайок, яка в різний час становила від 120 до 200 суден. Очільником козаків був кошовий отаман Сидір Білий, який загинув у червні 1788 р. у боях біля фортеці Кін бурн. Його замінив Антон Головатий (1744—1797). Це був талановитий воїн і полководець. Завдяки його діям Суворов отримав низку блискучих перемог. Саме козаки під командуванням Головатого допомогли російським військам штурмувати Очаків, Аккерман, Мачин, Бендери. Козацька флотилія з чайок захопила важливий опорний пункт турків – острів Березань. Саме дії козацького флотоводця Головатого відкрили шлях росіянам до Ізмаїла з боку Дунаю. У жовтні 1790 р. козаки допомогли російським піхотинцям оволодіти фортецею Кілія, а також

придунайськими замками Тульча та Ісикча. Близько 100 козацьких чайок атакували Ізмаїл з боку Дунаю. Сам Суворов відзначав мужність Головатого при штурмі цієї твердині. Зрештою, в тогочасних російських військах, які воювали на теренах нинішнього півдня України, служило чимало українців із козацьких регіонів. Передусім це стосується Стародубського й Чернігівського карабінерного полків351. Тобто можемо твердити, що Північно-Західне Причорномор’я було завойоване в турків при активній підтримці українських козаків.

Олександр Суворов

По закінченні російсько-турецької війни 1787—1791 рр. Бузький козацький полк стояв у Молдавії. Потім, у вересні 1792 р., його перекинули в Польщу для придушення повстання під проводом Тадеуша Костюшка. У 1797 р. за наказом царя Павла І цей полк розформували, а його козаків перевели на державних селян.

На початку XIX ст. російсько-турецькі відносини знову стали напруженими. Тому було вирішено взяти на військову службу колишніх бузьких козаків. Указом від 8 травня 1803 р. Бузьке військо відновили. У адміністративному та військовому плані воно повторювало устрій Донського та Чорноморського козацьких військ. Козаки Бузького війська несли прикордонну службу на Дністрі, брали участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 рр., в осаді Ізмаїла, у військових діях на території Бессарабії, Молдавії і Волощини. Воювали й проти французьких наполеонівських військ.

У російсько-турецькій війні 1806—1812 рр. брав участь зачинатель новочасної української літератури Іван Котляревський (1769—1838). У 1796—1808 рр. він перебував на службі в Сіверському карабінерському полку, дослужившись до чину штабс-капітана. Був учасником битв під Бендерами та Ізмаїлом, де в складі російських військових частин воювали й українські козачі формування.

Іван Котляревський

Молодий Іван Котляревський загалом скептично ставився до козацтва. У той час таке ставлення мало поширення в елітарній українській культурі352. Однак участь Котляревського у російсько-турецькій війні 1806— 1812 рр., де йому довелося зустрітися з козацькими, т. зв. волонтерськими загонами, змусили письменника дещо по-іншому подивитися на козацький феномен.

Якщо в перших частинах поеми Котляревського «Енеїда» простежується іронічне ставлення письменника до козацтва, то в останніх, четвертій, п’ятій і шостій, козаки постають як люди військові. Тут навіть зустрічаємо апологетику Гетьманщини, коли Котляревський малює ідилічну картинку із зображенням козацьких полків:

«Так вічной пам’яти бувало У нас в Гетьманщині колись, Так просто війско шиковало, Не знавши: стій, не шевелись; Так славниї полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках було, як мак цвітуть. Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То мов мітлою все метуть».

І