Світлана Талан - Матусин оберіг

того ж дня повернулася на роботу. Удома Раїса Іванівна вже пекла-смажила, готуючись до прийому гостей. Вони не забарилися. Не встигла Олеся облаштувати ліжко для дитини, як почали приходити по одному й гуртом Костині друзі. Усі як один – з автоматами, у формі, галасливі й безцеремонні. Вони голосно та жваво розмовляли, не зважаючи на немовля, вмикали телевізор, обговорювали почуте й без упину вітали батька новонародженого. Олеся зрозуміла, що гості надовго й відпочити їй не вдасться. Коли було накрито в кімнаті столи, Костя покликав Олесю.

– Вийди з дитиною до моїх друзів, – попросив він.

– З дитиною? Навіщо?

– Хочуть тебе привітати й подивитися на мого спадкоємця.

– Не можна стороннім дивитися на таку малу дитину.

– То хоч трішки лиця покажи – і все! – наполягав він. Олеся вийшла до них із немовлям на руках. Їй голосно заскандували: «По-здо-ров-ля-є-мо!» – і підняли чарки з горілкою. Олеся поглянула на бойовиків і подумала, що вони їй усі огидні, але нічого не залишалося, як подякувати. Чоловіки почали скидати в кашкет гроші, намагалися подивитися на «спадкоємця й нового громадянина молодої республіки», потім обіймали Костю й вітали вже його. Нарешті дали слово батькам. Мачуха просльозилась, подякувала Костику за онука й кинула крупну купюру до загальної каси. Батько сказав щось незрозуміле, привітав доньку. Олеся подякувала й пішла, зачинивши за собою двері. Вона вклала дитину в ліжечко, але від галасу та почала плакати, і довелося її забрати до себе на ліжко. Олеся погодувала маля, і, сите та зігріте материнським теплом, воно притихло й заснуло. Жінка не схотіла тривожити його – залишила біля себе. Олеся згадала свою маму, і сум огорнув її душу. Якби вона була зараз жива, то раділа б по-справжньому, тішилася б онукові.

«Ось так колись моя мама дивилася на мене, – розмірковувала Олеся, дивлячись на маля, – уявляла, як і я зараз, якою буде дитина за п’ять, десять років, який матиме вигляд, подорослішавши. Вона навіть і подумати не могла тоді, що зможе бути поруч зі своєю дитиною лише вісім років. І все, що зможе залишити своїй доньці, – листи в майбутнє».

Непрохані сльози самі покотилися з очей. Олеся проковтнула грудку, яка застрягла в горлі, утерла сльози.

– Я не покину тебе, моя крихітко, – сказала вона, – не маю права, бо знаю, як тяжко жити без мами.

До ранку не стихало в хаті. Коли вже світанок завітав до міста, п’яні бойовики повиходили у двір і почали строчити в повітря з автоматів. Вони волали:

– Слава молодій республіці!

– Слава Новоросії!

– Здоров’я майбутньому захиснику!

– Ура!

Нарешті вони роз’їхалися на таксі по домівках і все стихло. Олеся не пішла допомагати прибирати після гостей. Стомлена безсонною ніччю, вона пригорнула до себе тепле тільце дитинки й міцно заснула.

Розділ 40

Був призначений день реєстрації дитини – 15 січня. Напередодні цього дня Олеся заявила, що загубила довідку з пологового. Шукали її півдня й не знайшли, тож Костя смачно виматюкався й поїхав до лікарні брати дублікат.

– Ти не згадала, куди могла її приткнути? – запитала Карина, коли подруги залишилися наодинці.

Олеся обняла Карину за плечі, загадково всміхнулась. – Ти щось приховуєш! – сказала Карина. – Що саме?

– Невже ти думаєш, що мій хлопчик житиме зі свідоцтвом про народження з печаткою якоїсь там ЛНР?

– То ти довідку…

– Саме так! Вона в надійному місці.

– А далі що?

– Якось вирвусь із «молодої республіки» у вільну Україну, там і зареєструю громадянина своєї країни.

– Є план, як виїдеш?

– Поки що конкретного немає, але вже в розробці, – сказала Олеся. – Каринко, ти пам’ятаєш нашу розмову про те, що після моїх пологів ти звідси виїдеш?

– Так. Але як тебе залишу? Я тебе добре знаю. Рано чи пізно ти спробуєш звідси вирватися, тож зробимо це разом! Домовились?

– І що мені з тобою робити? – усміхнулась Олеся й поклала голову їй на плече.

Хлопчика назвали Максимом. Він був спокійною дитиною, але часом ночами влаштовував «концерт». Костя не стримувався, дратувався, кричав на Олесю, щоб заспокоїла його, бо він не висипляється. Зазвичай після таких ночей чоловік міг не приходити додому по кілька днів. Олеся здогадувалась, де він ночує, але це її лише тішило. Можна було спокійно й погуляти з дитиною на подвір’ї, і попрати, і почитати мамині листи. У такі дні Олеся підходила ближче до сусідського подвір’я, сподіваючись поговорити з Оксаною, але жінка ігнорувала Олесю й удавала, що її не помічає.

«Напевно, тримає на мене зло за те, що ми живемо в їхньому будинку, – гадала Олеся. – Але ж я їй усе розповіла. Не повірила мені? Чи ображена за розмову? А може, за те, що я не вибачилася за будинок?»

Часом Олеся з дитячим візком підходила ближче, сподіваючись, що сусідка принаймні її привітає, але Оксана одразу йшла геть. Олеся вирішила спитати Костю, чи справді вони живуть у віджатому будинку, а не в купленому ним, як він казав.

– Ти мені не повірила? – невдоволено сказав чоловік. – Чи щось тобі наговорила пузата сусідка?

– Яка сусідка? – промовила Олеся.

Серце на мить завмерло в грудях. «Невже він таки нас бачив разом у кафе?» – майнула думка.

– Яка, яка? Оксана, та, що тягалася з чорними й завагітніла від них!

– Мова не про неї, а про будинок.

– Зараз покажу документи, – сказав Костя.

Він приніс теку з паперами, ткнув дружині в руки. Будинок і справді належав Кості. Був придбаний ним улітку 2014 року, про що свідчили завірені документи купівлі-продажу. Олеся повернула йому папери.

– Заспокоїлась? – сказав він. – І не смій навіть на десять метрів підходити до тієї хвойди! Ти мене зрозуміла?

– Так! – кивнула головою дружина.

Вона думала про те, що надто довірлива. Сумніви обсіли її, коли побачила папери на купівлю будинку. «Може, і справді мене Оксана надурила? І про свій полон та зґвалтування також? – думала Олеся. – Я їй виклала все, як на духу. Що буде, коли це стане відомо іншим? Потрібно було спочатку все дізнатися про неї, а потім уже відкривати душу».

Олесю довго мучили сумніви. Вона то картала себе за довірливість і йняла віру чоловікові, то схилялась на бік Оксани і, згадуючи їхню розмову, вірила сусідці. «Правда розкриється, потрібен час», – вирішила вона.

На початку березня Оксану не стало видно. «Напевно, вона в пологовому», – вирішила Олеся.

За тиждень по тому вона побачила сусідку вже без