Андрій Хімко - Засвіти

— Носить тебе Люципер по нетрях... Ходи сюди!..

— Пшепрашам, пана, юж іду...

— Ти мені не пшекай тут, недоляшку! — розгнівано вилаявся він.— Забув, що не в панських палатах і не серед покручів, на Січі живеш. Відведи небожа до Шуліки, бо застує...

Дебелий молодик, що ніс на коромислі цебра з водою, наблизившись, опустив додолу ношу, втупився очима:

— От дивина, давай хапачку! — простягнув він Іванові руку.

— Яку хапачку? Що ти глузуєш? — образився новачок, оглядаючи мидзате обличчя водоноса.

— Оце в тебе, стратеже, хапачка,— узяв він за руку Івана.— Нею ти берешся за віскрячку,— кепкував він,— а колись і за рубачку братися, може, навчишся. Як це вона,— подивився він на шаблю, що була трохи задовга,— не пооббивала тобі ходачок?..

— Ти не патякай, а веди куди загадано,— не на жарт уже образився Іван.— А то заїду тобі в слухачку і хряпачку, що і юшачкою вмиєшся...

— Ха, ха, ха!.. Ти й цвірінькати в бурсі навчився,— сміявся молодик, не прийнявши виклику.— Оно, бачиш? То гніздо, в якому Січ-мати догріває отаких недолупків, як ти оце...

— Тебе вона, видно, не догріла, коли так гостинно приймаєш мене,— відказав гість, задивляючись на кількох молодиків, що лежали з луками обіч опасистого вже літнього козарлюги.

— Ти до мене? — підвівся на лікоть козак.— А цей же до кого? — кинув він скошеними білками очей на пса.— Чий же ти і звідки?.. То це ти і є? — не дослухавши пояснень, збагнув сотник.— Так, так... Говорили мені і отаман, і Левко про тебе,— щось ніби роздумував Шуліка.— Залишимо тебе і до куреня приставимо, а тим часом придивляйся, як з курчат півні ростуть. Нині ще гуляй, а завтра — зась...— вибив він люльку.

— Я й зараз спробую, коли ваша ласка. Ще не пізно... Дозвольте?..

— В нас не дозволяють, а велять і вимагають,— викресав обавно він вогню.— Дай-но йому, Пилипе, свого лука.

Перед очима в Івана постали на мить луки на Мжі, Сабрі і дід Ничипір, мати і Софійка... Невідома досі радість хлюпнула хлопцеві в груди, але не обігріла, а скорше налякала чимось, і він приліг, умощуючись ліктями, прицілився... Знав, що оця мить дуже важлива в нього, і хвилювався... Тенькнула тетива, майнула малою цяточкою стріла і тут же, мов оса, вп’ялася прямо в серце опудалові.

— От оказія! — насторожився раптом Шуліка, оглянувши молодиків.— Ану, ще одну пусти.

Іван прицілився і, завмерши на мить, увігнав поряд з першою другу.

— Попробуй, сину, ще, парена ковінька твоїй матері,— підійшов він ближче до стрільця.— Спокійно цілься, бо тремтячими руками влучно не стрелиш.

Фі-ють,— просвистіла врешті і третя, вп’явшись поряд двох попередніх.

— Хух! — полегшено зітхнув старий, начебто він пустив ті стріли.— Бачили! Тож-бо... Дивіться мені! — нагримав він роблено суворо.— І вчіться, недолупки! Завтра я з вас вимну сирицю. Ну, а зараз всі на вечерю, бо куліш вистигне.

Юнаки, наспіх зібравши приладдя до вправ, попростували на січовий майдан кількома купками. Пішов стомлено за ними разом з Іваном і Шуліка, щось мигичучи собі під ніс.

— Підеш у третій курінь на нічліг. Курінним отаманом там Сідляр. Скажеш, що я тебе до нього зашулічив. А там побачимо, як живі будемо.

— То це ви і є отой сотник?..

— Який?..

— Ну, Шуліка?..

— А то ж яка ще біда, парена ковінька твоїй матері!.. Батько був Кібцем, а мене Шулікою записали.

— А де ж я Сірка подіну?

— Сірка? — оглянувся він на пса.— Це ще морока. Чи він вартий чогось?..

— Хороший пес і повзти вміє...

— Коли собака — друг, то хороше, а якщо друг — собака, то кепсько, як речуть мудрі... Неодмінно його, сердегу, прицілять тут,— штовхнув сотник буланого, аж той підскочив задом.— Е-е-е, цей бідак твій в літах, либонь,— похитав він головою, обмацавши коня...— То ти — в третій! — наказав він наостанок і пішов геть.

— Проведу до отамана,— виріс перед Іваном Короп.— Ти не приймай за образу того... Я з приязні.

— А я хіба інакше те прийняв, Коропе? — відійшов серцем Іван.

— Та я й не Короп, а Карпо. Перекрутили тут... Держиміхом батько в київську бурсу вписали, та я втік з неї.

— Короп — воно краще, а що проти батька пішов, то...

— Нема його давно... Під Хотином забитий... Ти теж, видно, з бурси?..

— Гірше, друже,— загадково відповів Іван, простуючи до куреня...

— Вечір добрий вам, пане Олексо,— переступив поріг канцелярії сотник Шуліка.— Бачу, одну пару очей ви вже відклали на спочин, а тут ще одного кулешника бог послав. Може, пригадуєте, отой нічий прибув. Коли ласка ваша, то впишіть його в реєстр.

— Чував єсмь, аякже!.. Честь мав на трапезі бути при хрещенії младенця,— наклав на носа знову окуляри писар.— Як же, по-твоєму,