Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Так ніхто не лікує!

І вона пішла. Тоді він їй крикнув у спину:

— Т-ти! Т-ти зла відьма!

Вона чекала, що він заплаче, але він стримався, не заплакав — і вона ще раз жахнулася його силі. Вона б так не змогла — після таких слів не заплакати, не перейти в інший вимір, де з тобою твоя вина, твій затишний бог. Чиєсь прощення. А до Торвіга, напевно, цей бог ніколи не приходив, ніколи: він існував для інших, не для нього.

Домініка прополоскала одяг і розвісила на мотузці. Краплі спочатку швидко, а потім все повільніше затарабанили об дно ванни. Домініка підставила руку, і кілька холодних крапель розплескалися об її долоню. Вона озирнулась: навколо білі плитки, кругле дзеркало в кутку. Треба приготувати що-небудь Торвігу. Якась недодумана думка про те, що вона жила б зі своєю вічною провиною перед іншими, своїм вічним богом, якби не той бог, якого їй нав’язував Торвіг, — ця думка промайнула в її мозку і зникла, не оформившись, як тільки вона вийшла з ванної кімнати.

— Торвігу, йди їсти, — сказала вона йому через п’ять хвилин.

Торвіг, як вона і чекала, не відгукнувся, не з’явився в дверях.

— Іди, я приготувала тобі їсти, ти ж хотів їсти.

Вона відірвала його руку від аркуша паперу, покресленого вздовж і поперек безглуздими лініями.

— Ти чому не слухаєш свою маму?

— Ти мені не мама, — він різко звільнив руку і нахилився до паперу.

І тут у Домініки зродилася дивна думка — вона визрівала у неї давно. Ці часто повторювані фрази «ти мені не мама, ти чужа», її власні думки «він мені чужий, воно мені чуже, це звіреня», «він не мій» — все це відкладалося в її мозку, поки не визріло це жахливе припущення: а чи людина Торвіг? Вона вже десь бачила, на якихось картинах, це відчужене, іноді злісне обличчя немовляти. І вона не могла зрозуміти, в чому справа, чому дитя не горнеться до мадонни: наче це не її дитя. А воно ж не її! Адже воно від духу святого — а Марія: вона що ж — навіщо, кому потрібна? Піч, яку використали, в якій спекли хліб. Вона ж знала, що ростить Бога, не свого сина: Божий син, Божий! Не її. Господар вклав хліб, спік і вийняв. І вона не протестувала? — Дурепа, чому вона раділа? Навіщо так легко віддавала? А може, і протестувала — адже вона ж була людиною, не Богом, і вона не могла не відчувати, що це її, все-таки її. А якщо вона і поборювала в собі ці почуття — то де це зафіксовано? З неї зробили ікону, а вона була людиною.

Домініка з якимось страхом підійшла до Торвіга, який щось малював, присіла перед ним навпочіпки. Ніби вперше дивилася на його шовковисті кучері, які гарно спадали на плечі. І щось зовсім вже безумне стукало у неї в голові: «бог, бог, бог».

— Торвігу, мій хлопчику.

Він не відреагував жодним рухом. І тоді вона струснула його за плечі — їй стало страшенно самотньо.

— Не муч мене, будь зі мною ласкавий, чуєш? Я одна, одна в цілому світі, ти єдиний, хто міг би врятувати мене від самотності. Але ти весь час мовчиш, весь час у собі. Що я тобі поганого зробила? Я втомилася бути самотньою з тобою.

— Ти... — Торвіг повернувся і зверхньо подивився на неї, — ти зла відьма.

— Так ти мене ще будеш мучити? Хлопчисько! Ніякий ти не бог, паршивець. Ось тобі, ось!

Вона схопила його за плече, стягнула зі стільця і зняла штанці — боляче відшмагала долонею. І коли він кричав — вона раділа: раділа, що вона не мадонна, а жива людина, а він ніякий не син божий, а противний хлопчисько, і вона періщить його, як остання істеричка, остання мати-самодурка. І цим вона доводила існування іншої реальності. І їй подобалося бути зараз цією самодуркою, істеричною мамашею — тому що в одну мить зник весь її страх і вона відчула звільнення, а свої думки про сина божого, якби вона зараз про них згадала, вважала б смішним породженням своєї загостреної психіки.

— Немає ніякого бога — а отже, я нічого не боюся, — Домініка говорила вголос, наче відшмаганий нею Торвіг, який мовчки схлипував, був глухою стіною. — Неправда, я поки що ще можу довести собі, що ти мій. Я народила тебе, я! — і моя влада над тобою безмежна. І це я тобі ще не раз доведу, як довела щойно, зрозумів?

Вона хотіла, щоб він що-небудь відповів. О, як би вона була вдячна йому, якби він визнав її материнську владу над ним! Що йому варто? Тому що влада над його тілом не була все-таки владою над ним. А вона раптом захотіла її — жадібно, до смертної туги. Або зараз, або ніколи — він підкориться і визнає в ній матір. Зречеться свого бога, якому він молиться, і визнає бога в ній, вищий авторитет, який їй так потрібен.

Вона вибігла в коридор і перевірила всі замки на дверях. Це її квартира, її держава, ніхто не сміє увійти в неї — і невже є в ній