Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

За цей час, поки Домініка думала, Торвіг заспокоївся: мить, коли він володів нею і коли вона була готова ось-ось підкоритися почуттю сорому і провини, — минула. Тепер уже їхні стосунки були іншими: Торвіг мовчав, сопів носом, він переживав свою невдачу, мовчала і Домініка. Нарешті він повернувся, постояв кілька секунд, ніби очікуючи, що хоча б тепер вона схаменеться, візьме його до себе, але і цього разу Домініка перемогла себе — їй було цікаво, що буде далі.

Тоді Торвіг пішов і замкнувся у своїй кімнаті. Домініка зірвалася, вирішила прати: треба ж щось робити — робота забирала її у пристрасті, знімала напругу. Прала і думала: як жити далі, як поводити себе — у чомусь вона не права, але в чому? У тому, що вона не хоче, аби дитина була її долею? З чим залишиться вона через п’ять, через двадцять років: їй треба шукати чоловіка, друга життя. Ні, Торвіг не буде їй другом — це ясно: він вимагач і тільки. Материнські почуття у неї є — дуже гострі, але щоб примітивний інстинкт заволодів її особистістю, перетворив на мамашу? Що вона бачила у своєму житті, куди їздила — з якими новими людьми познайомилася? Домініка несамовито працювала руками, збовтуючи мильну піну: і сліду від сорому не залишилося в її тверезому мозку. Вона не змогла би пояснити, звідки до неї прийшла ця тверезість і куди подівся її сором, її страх перед безумством. Так, Торвіг сидить там зараз сам, йому погано: а що, власне, сталося? Нагодує вона його, від’їсть своє, але це нічого не вирішить в її житті. І протест її дурний — дурна його форма. І все тому, що вона безсила перед Торвігом — доти, допоки одна. Вона не зможе зрештою не стати мамашою, дурною мамашою-рабинею, яких тисячі, мільйони серед матерів-одиначок. Зовсім недавно говорила вона з однією з таких:

— Він не любить мене — він ще до народження не любив.

— Це ви винні, ви самі й винні, — сказала мамаша, — мій ціпонька не злазить у мене з рук. Тому що я не шкодувала йому любові, а ви шкодували, ви занадто багато думали про себе.

Але не думати про себе — який жах, яке болото: не відчувати себе окремим світом, окремою долею, не розуміти, що в тебе своє народження і своя смерть, і що у своєму, що на очах минає, житті ти хочеш побачити щось більше, ніж двокімнатна квартира і дорога на роботу, туди і назад. І потім — хіба вона не хотіла любити? Хіба тепер вона не хоче? Чи не вона позавчора цілувала Торвіга, піддобрювалася до нього, коли той прихворів — лежав мовчки, втупившись поглядом у стінку. Скільки вона тоді передумала, як картала себе! А наступного дня він пішов у дитсадок не попрощавшись, вона чекала його на кухні, думала — пішов в туалет, чекала-чекала — не дочекалася — вибігла у двір: Торвіг уже йшов уздовж залізної огорожі дитячого садка. Повернулася засмучена, довго шкребла каструлю: що вона йому зробила? Мовчить, не дивиться на неї — і вона завжди шукає провину: а можливо — вона впадає у відчай, не знаходячи, і тоді створює її собі, цю провину? Щоб внести хоч який-небудь сенс у те, що відбувається, якусь логіку. Торвіг зачинився у себе — вона не дала йому їсти і хоч знає, чому він зачинився, чому не спілкується. Але ж якби дала йому їсти — він все одно пішов би до себе і про щось собі думав, домислював би свої недитячі думи.

Домініка злила піну і набрала в миску холодної води — кинула туди трусики, шкарпетки Торвіга: озирнувшись на двері, понюхала їх — тепер вони пахли лугом, чистотою. Ні — хіба вона не любить свого сина? Але вона хотіла не такого сина — не такого, який штурхав би її ще до народження, кусав їй груди, робив завжди по-своєму, не рахуючись з нею, з її волею. Адже, можливо, і материнська любов втратила б свою привабливість, якби не смакувала солодощі придушення чужої волі, свята нав’язування своєї волі іншій істоті. Але Торвіг завжди був окремою волею — вона не пізнала, що таке довіра того, хто є ти: звичайні діти — вони діти, вони слабкі. Тому й легко ними керувати, командувати. А її Торвіг був сильніший за неї, дорослу: тому що вона якщо плакала, то завжди плакала від слабкості, від своєї доброти, а Торвіг плакав тільки від гордощів. А доброту він просто розумів — і, розуміючи, часом робив добрі справи: але він не був добрим, Торвіг.

Одного разу він приніс додому голуба зі зламаною ногою. Він не запитав її, чи можна тримати птаху в квартирі, просто приніс, і все. Цілий вечір не виходив, на оклик не відгукувався. Тоді вона вирішила зазирнути до нього в кімнату. Торвіг сидів на килимі, освітлений настільною лампою, і годував голуба. Але як дивно він його годував: розкривав силою дзьоб і опускав туди зернятко. Голуб давився і ковтав. Тоді Торвіг брав наступне зерно і знову розкривав птахові дзьоб. Обличчя його було зосереджене, він весь був поглинений тим, що робив.

— Торвігу, — сказала Домініка, — ти ж робиш пташці боляче. Дивись, як ти затиснув її між ніг, вона зовсім перелякана, вона не хоче твоїх зерен.

— Ні, — сказав Торвіг, як завжди дивлячись не стільки на неї, скільки кудись убік. — Я її вилікую, вона у мене буде жити.

При цьому він знову розкрив дзьоб і кинув зерно.

Тоді вона підійшла і відібрала у нього пташку.

— Не муч пташку!

— Вона у мене буде жити! — схопився Торвіг.