Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Багато хлопців, які запам’яталися, дуже багато. Олександр Д., наприклад. Він із 8-го полку спецпризначення. Втратив обидва ока і ногу. Він був у надзвичайно важкому стані. Поки ми його везли, він у мене двічі намагався померти. Але я не дала, втримала… Багато хлопців запам’яталося. Контузії іноді дають побічні ефекти… В одного хлопця вона була дуже незвичайною… «Двохсотих» усіх пам’ятаю. Всіх. Чи я фартова, чи машина в мене фартова, але в мене в машині ніхто не помирав. Бувало, що я приїжджала, коли вже було пізно. Я нічого не могла зробити. На точці перевантаження я приймала тіло, від якого щойно відірвалася душа… Або довозила до госпіталя, і хлопці помирали вже в шпиталі. Але в машині смертей не було.

Моя команда — це шикарні люди. Патріоти. Абсолютно безкорисливі. Кожному з них — честь і хвала. Усім «Ангелам Тайри» насправді. Всі, хто з нами працює — герої. Вони працюють безкоштовно. Жертвують частину свого життя, ризикують. І вони щасливі тим, що потрібні.

В армії, порівняно з 2014 роком, коли не було практично нічого, зараз дуже непогане забезпечення. Трапляється, звісно, що щось закінчилося і не встигла прийти нова партія. А в 2014-му це була катастрофа. Рятували волонтери. Якби не вони, нам був би гаплик. З досвідом знаєш уже, що чим можна замінити, якщо не вистачає якихось препаратів. Хоча є речі, які замінити неможливо.

Мій позивний — «Тайра». Я колись грала в комп’ютерну гру, і коли створювала собі персонажа, треба було якось його назвати. І серед можливих імен випало «Тайра». Тайра — це знаменитий самурайський рід у Японії. Так я й назвала свого персонажа. А коли вже на фронті запитали позивний, я автоматом відповіла: «Тайра». В мене є ще кілька позивних, але які саме — секрет.

Що буде після війни? Подивимось. Може, буду тренувати. А може, вирощувати троянди в саду. А може, знайду іншу війну і поїду туди — знову рятувати людей. Чи займуся дизайном… Я ще не знаю.

Як і в багатьох, у мене все почалося з Майдану. Після Криму стало очевидно, що щось далі буде. З’явилися перші загиблі на Донбасі. Дивишся телевізор — і сльози, сльози, сльози… А потім береш себе в руки і починаєш думати: «Ну яка користь із тих сліз? Треба щось робити!» Почали збирати волонтерку. В нас у Полтаві як таких волонтерських організацій не було. Самі, по друзях збирали. Потім познайомилась із полтавським «Правим сектором» і пішла туди. Вдень працювала в обленерго, вечорами займалася роботою — просвітницькою, волонтерською.

Я в собі сили відчувала на щось більше. Хоча те, що я жінка і вже в такому віці, мене стримувало від того, щоб іти безпосередньо на передову, на війну. Було нерозуміння з боку знайомих. Та що знайомі — батьки не розуміють досі, чого я сюди пішла: «Ти — жінка, ти в такому віці, тобі вже онуків пора бавити». Підрозділ свій вибрала через те, що саме в 16-му батальйоні багато знайомих було. Це був наш батальйон територіальної оборони раніше. Все ж таки свої, рідні тут.

Але почати служити виявилося не так просто. Сім місяців, здається, мої документи ходили по всіх інстанціях — як сім кіл пекла. Як згадаю — не хотіла б іще раз пройти те, що пройшла, доки оформлювалась у ЗСУ. Почалося з того, що я прийшла в полтавський військкомат, і мені сказали: «До свіданія, тьотя, ми беремо до 40 років, іди додому». Я пішла раз, другий, пробилася до воєнкома, кажу йому: «Ви серйозно вважаєте, що до 40 років я можу захищати Батьківщину, у мене є сили, я зобов’язана, а після 40 ні?» Я їх дістала так, що мене зрештою взяли. І от у 43 роки я стала на військовий облік, не маючи ні навичок, ні досвіду військового, нічого. Через 7 місяців прийшли докумети, і я поїхала в батальйон.

В нас у батальйоні було дуже мало жінок. Я була єдиною жінкою-офіцером на той час. Приїхала в штаб, мені показали: отут будеш спати, у вас із дівчинкою окрема кімната. А я їм: «Почекайте… Як я буду працювати з особовим складом і виконувати свої посадові обов’язки, сидячи в штабі, якщо мої хлопці там?» А вони мені: «Ми жінок на передову не пускаємо, лише медиків». Але я у штабі так жодного разу і не заночувала — одразу поїхала до хлопців. Забрав мене ротний, дивиться круглими очима, мовляв, куди тебе подіти? Приїхали на опорний пункт — хлопці теж дивляться, не можуть зрозуміти: хто ця тітка? Навіщо приїхала? Чого вона буде в нас сидіти? Але буквально через пару днів вони мене прийняли.