Світлана Горбань - Зодчий із пекла

неспішно повернулася до палацу. Відійшла на кілька кроків. Помилувалась архітектурою. Недбало кивнула вороні, яка стрибала поруч по снігу. Не швидко й не повільно дісталася дверей і зникла за ними, так і не озирнувшись.

Борисові залишалося тільки грюкнути залізними ворітьми. Які він мав охороняти. Що й робив.

Яскраве сонце осліплювало. Перед очима скакали крихітні невагомі кристалики — сяяли, ніби повітря перетворилася на прозору парчу.

Темні окуляри стали б у пригоді…

Глухий двірник, незворушно орудуючи лопатою, вже майже сховався за рогом.

Лише чорний фетровий беретик з блискучою брошкою лежав на доріжці — як пропалена вибухом ополонка.

Як на гріх, то і граблі стріляють

Вона не хотіла нікого бачити. Але двері зачинити забула, й непрохані візитери посунули одне за одним. Наче в цих апартаментах на другому поверсі засіла казкова сирена, яка співом приваблює всіх.

Першим зайшов Ярижський. Важко плюхнувся у м'яке крісло.

А влна стояла біля вікна, незалежною позою натякаючи, що гостей не приймає. Проте Кирило поліз в душу з непотрібним співчуттям:

— Я все бачив, Лесю. Все розумію. Він хлопець добрий, та простуватий, не для тебе. Ну, а ти, між іншим, знай… — пожував м'ясистими губами. — Я тебе в біді не покину. Така жінка, як ти… Це ж розуміти треба, хе-хе. Я тебе діамантами прикрашатиму — не те, що твій барон. Ти яку машину хочеш, га?

Вона витріщилась круглими від обурення очима:

— Як ви можете?! Ось так?! Просто зараз?!

Кирило Іванович не втратив оптимізму:

— Не зараз, ні. Я розумію, хе-хе. Жіноча душа — то матерія тонка, — він лукаво насварив пальцем. — У нас ще буде час про це… погомоніти. Я не спішу, ні. Я розумію.

Ярижський поважно підвіся й попрямував до виходу. Взявшись за дверну ручку, розплився усмішкою:

— Тобі б підійшов червоний «Рено». Французький шарм! Я подивлюся в салонах… А ти подумай…

Леся ще дихала рідко і глибоко, випускаючи щоразу з чарівного ротика й обурене повітря, і музичний шелест, що нагадував посвист легенького вітерця, коли до неї, наче пантера, прокралася пані Ярижська:

— Я все бачила, все чула, — не казала, а підступно сичала, як кубло отруйних усміхнених змій. — Стережися, сонечко, це небезпечний чоловік. Повір, я все наперед знаю, у мене бабка циганка була. В цьому домі взагалі небезпечно, я і то боюся… А він просто… Вибач, але він просто жене тебе звідси!

Вона стояла посеред кімнати й панувала над усім простором. Пишна, нахабна, непереможна. Ладна зубами видерти хоч у самого чорта червоний «Рено», готовий потрапити до чужих рук.

— Я й сама не хочу тут залишатися, — видихнула бідолашна Леся безпорадно.

— І правильно. Я сама тебе завтра на станцію одвезу. І квиток замовлю. Сьогодні, просто зараз. До Києва, так? — Ольга Володимирівна хижо усміхнулась. — Сподіваюсь, ви ще відвідаєте нас, баронесо. Коли ремонт закінчимо. І часи будуть спокійніші.

Нещасна гостя зробила крок до неї, ніби намагалась щось відповісти, але завмерла, дивлячись на зачинені двері. Ярижська вміла виразно ставити крапку.

Леся ще безсило стояла посеред кімнати, іменованої спальнею для родичів та VIP-персон, коли, енергійно постукавши, але не чекаючи дозволу, до неї увійшов Кінчев:

— Я все знаю, пані баронесо. Залишатися після всього вам тут не хочеться. Але послухайте розумні доводи, і ви зрозумієте, що… — він галантно підсунув дівчині стілець. — Що поїхавши просто так, Борю ви втратите назавжди.

Вона сіла і гірко заплакала, затуливши обличчя обома долоньками.

— Я знаю… Ви — друг Бориса… Він розповідав…. Але…

— Але за ворітьми на вас можуть чатувати, — слідчий подивився досить виразно.

— Хто?

Кінчев лише покривив рота й зітхнув.

— Ви щось знаєте? — Її сльози враз попросихали, тільки повіки червоніли під якісною косметикою.

Слідчий лукаво усміхнувся:

— Ви забули? Питання тут ставлю я.

— Я розумію… Я… весь час почуваюся тут… в пастці…

— Це тільки відчуття, чи є якісь підстави?

— Не підстави, скоріше… якісь містичні попередження.

— Кажіть.

— Коли їхала, дорогою, ще на кордоні, загубила медальйон. Він мені наче талісман був. Ще бабусин.

— Золотий?

— Не скажу точно. Схожий на золотий. У вигляді сердечка. Розкривався, а всередині — образóк і моє фото, в дитинстві.

— Так.

— Ледь приїхала сюди — впала. На рівному місці. Паркетина відломилась. Каблук потрапив… Впала просто під ноги хазяйці… такого зі мною не бувало… Наче мана якась, наче наслання…

— Про наслання, будь ласка, докладніше. Ви помітили щось?

— Не знаю. Там, — вона показала поворотом голови, — там портрети. Наче живі. Очі такі дивовижні. Ніби дивляться. Чи мені тільки здається?

— Про це — пізніше. Далі.

— Вранці ченця бачила. Тут. Привида.

— Сьогодні?

Вона схвильовано кивнула.

— Докладніше, будь ласка. Де, як?

— Відкриваю двері до великого вестибулю, а він… Із картини вийшов і до бібліотеки… пішов. І на мене подивився.

— З картини вийшов чи з-за картини?

— Не знаю. Мені здалося: з картини. Беззвучно. І страшно.

— Тут, на другому поверсі?

— Так.

— Було темно?

— Ні… День сьогодні похмурий… А я стояла за дверима.

— Лампи горіли?

— Ні.

— Як виглядав?

— Монах? В рясі. Тендітний такий. Невагомий. Як в кіно.

— Тому вас так злякав привид на відео?

— Так.

— Вони були схожі?

— Хто?

— Примари. Чернець і дівчина.

— Я… не знаю… Хоча… Так. Так, вони