Володимир Нефф - Перстень Борджіа

відповідав би будь–якому іншому божевільному, який запевняв би, що він людина здорового глузду.

— Я лише прикидаюсь дурником, бо якби не прикидався, братові не залишилося б нічого іншого, як наказати вбити мене. А якби навіть він сам не хотів мене вбивати. Чорногорець примусив би його до цього.

— Який Чорногорець? — запитав Петр.

— Та Чорногорець, так ми його всі називаємо, генерал яничарів Ісмаїл–ага. Вчора, коли братусь закутав тебе в свій халат, у сералі почали казати, що наша імперія отримала нового володаря, себто тебе, але я сказав собі: говорять, щоб побавитися, бо справжнім володарем імперії є Чорногорець, а той не допустить, щоб хтось ліз у його справи і створював конкуренцію.

— Я гадав, що наймогутнішою особою в імперії є султан, — кинув Петр.

— Залежить від того, який це султан і наскільки сильна в нього рука, — зауважив принц. — Про Мехмеда Завойовника можна сказати, що він був наймогутнішою людиною в імперії. Але ж не кожен султан є Мехмедом Завойовником. У нас були султани, яких на голову випереджав, скажімо, великий візир і захоплював у свої руки всю владу. Про теперішнього нашого великого візира цього не скажеш, це порохнявий дідок, який труситься за братове життя — адже зі смертю султана великий візир, як правило, також залишається без голови. Оскільки ж мій братусь добра і слабовільна людина, а великий візир ніщо, справжню силу у нас сьогодні мають яничари, а Чорногорець їхній володар, та й по всьому.

— Владу в могутній Турецькій імперії мають яничари, а яничари ж не турки, — сказав Петр. — Ви, принце, живете в дивовижному світі.

— Мені вже з душі пре від цього світу, тому я й хочу вихреститися, — мовив принц. — Вчора, не встиг ти ще повернутися з сералю додому після свого підвищення, усе вже було вирішено про тебе й супроти тебе. Чорногорець сказав братусеві, що не ручається за своїх людей, коли раб, щойно витягнутий з каналізації, себто ти, стане особистим радником його величності, і цього було досить. Братусь визнав, що яничари важливіші за твій розум і твою правдомовність. Мені шкода тебе, бо ти сподобався мені від першої хвилини, і мені здалося, що ми разом ще багато чого спізнаємо на цьому світі.

Петр зітхнув.

— Мені теж так здалося, принце.

— Нічого не зробиш, паля на тебе вже чекає, — мовив Мустафа. — Привід завжди можна знайти, якщо треба. Чорногорець учора посилав до тебе своїх людей, щоб вони відібрали в тебе братів халат, але ти був настільки мудрий, що не віддав їм його, — нічого, він вигадає щось інше. Ну, то давай, охрести мене.

— Якби я навіть і хотів задовольнити вашу неймовірну примху, принце, я не можу, бо я не священик, — відповів Петр.

— Але християнин, — сказав Мустафа.

— Вчора, — зауважив Петр, — я категорично і, сподіваюся, переконливо пояснив його величності, що я не християнин, бо не чуюся ним і не погоджуюся з християнським віровченням, і ви, принце, були присутні при цьому.

— Саме це зробило християнство привабливим у моїх очах, — сказав Мустафа. — Ти християнин, бо тебе охрестили, але дозволяєш собі прилюдно заявити: я не чуюся християнином, бо не погоджуюся з християнським віровченням. Я слухав, як ти говориш, і подумки тріумфував: ось воно, сказав я сам собі, ось справжня віра для мене. Ти не боїшся пекла?

— Не боюся, бо не вірю в нього, — відказав Петр.

— Бачиш, а я боюся, бо я мусульманин, — зауважив принц. — А коли перестану бути мусульманином і прийму віру, яка дозволяє людині сумніватися в пеклі, то вже не боятимусь. А як там, у Європі скликають людей на молитву? У вас теж є муедзини?

— Нема, — відповів Петр. — Але у нас є дзвони, голоси яких розлягаються набагато далі, ніж спів муедзинів.

Принц засмутився.

— Це мене вразило, і це гидко. І коли починають видзвонювати, всі уклякають і моляться?

— Нічого подібного.

— Навіть у Римі, де живе ваш папа? Петр усміхнувся.

— Гадаю, що, якби на римській вулиці хтось раптом став навколішки й почав молитися, це викликало б загальний подив.

— Тоді навіщо ви дзвоните?

— Справжньою метою дзвонів, — — пояснив Петр, — є скликати людей до церкви.

— І кожен мусить туди йти, коли почує дзвін?

— Не кожен, — сказав Петр. — Відвідини храму є, так би мовити, справою добровільною. Хто хоче, той іде, хто не хоче, не йде.

Принц Мустафа заплескав у долоні, захлинаючись від блаженства.

— Оце віра, це мені до вподоби! — вигукнув він, і на його блідому дрібненькому личку виступив яскравий рум’янець. — Хто хоче, той іде, хто не хоче, той не йде. І хто хоче, той скаже так, як кажеш ти: та залиште ви мене в спокої, я не вірю ані в пекло, ні в небо і навіть у Бога. Тоді як наш брат мусить безперестанку цитувати Коран і читати Коран, а коли справляє малу нужду, мусить дбати, щоб не обприскатись, бо цим він учинить смертельний гріх і не потрапить на небо, так що віра нас переслідує й у вбиральні. Абдулло, охрести мене.

— Але чому ви наполягаєте на цьому, принце, чому? — скрикнув Петр майже з відчаєм. — Чому хочете стати християнином, якщо не чуєтеся правовірним мусульманином? Чому не атеїстом?

— А хто такий атеїст?

— Це той, ким я є, — пояснив Петр.

— Ні, ти християнин, — переможно сказав принц. — Ну, швидко, швидко охрести мене.

— Я вже пояснював вам, що я не священик.

Принц замружив ліве око, і його обличчя набуло виразу обізнаності й грайливості.