Кріс Тведт - За браком доказів

Ґюннар Маркюссен зиркнув на годинник.

— Головний поліцмейстер може трохи спізнитися, — сказав він.

— Не біда.

Більше ніхто не озвався і словом. Я зателефонував йому й напросився на розмову. На запитання, чи можуть прийти на нараду інші дотичні до справи люди, я відповів, що зовсім не проти їхньої присутності. Ми, кожний зі свого боку столу, сиділи в нарадчій кімнаті й чекали. Я вже розтулив рота, щоб заповнити незручну тишу якоюсь нейтральною балачкою, але глянув на Маркюссена і миттю передумав.

Минуло п’ять хвилин, нарешті двері відчинилися. Цього разу головний поліцмейстер не подав мені руки, лише коротко кивнув і пройшов на своє місце в кінці столу.

— Ти хотів нас зібрати, Бренне? — запитав він без передмов.

— А де прокурор? Я розраховував і на її присутність.

— Вона не в місті.

— Що ж, гаразд, — я кахикнув, вагаючись, з чого почати. — Я з усіх боків обдумав ситуацію і вирішив більше не мовчати про історію з Ерікою Гансен.

Майже непомітне напруження уст було єдиною видимою реакцією на мої слова.

— Це мене… розчарувало, — озвався головний поліцмейстер. — Я гадав, ми уклали джентльменську угоду.

— Я виразно дав зрозуміти: оприлюдню інформацію, тільки-но побачу, що це буде в інтересах мого клієнта.

— Не маю такої влади, аби завадити тобі в цьому, — промовив поліцмейстер. — Але я так зрозумів, що ти був готовий почекати, доки закінчиться слідство. А воно ж іще не закінчилося?

Остання фраза адресувалася Ґюннарові Маркюссену. Той заперечно похитав головою.

— Ще ні, але скоро… Залишається хіба допитати Еріку Гансен. Однак поки ніщо не вказує на можливий перегляд попередніх висновків.

— Не цілком з тобою погоджуюся, — заперечив я.

Маркюссен важко зітхнув.

— Ти майже ніколи зі мною не погоджуєшся. Однак це не мало б завадити тобі почекати, доки…

— Я вже розмовляв з Ерікою Гансен! — урвав я його.

Маркюссен вибалушив на мене очі.

— Ти пішов на контакт з нею, не дочекавшись допиту поліції? Це ж суперечить усім…

— Я не міг довше чекати! Ви надто затягуєте час!

— Вона хвора, Бренне! Як я мав чинити? Арештувати її?

— Може, й так…

Ґюннар Маркюссен зневажливо хмикнув.

— На якій підставі? Це суперечило б усім кримінально-процесуальним правилам!

— О, так, звичайно! Чесно кажучи, Ґюннаре, ви в цій справі тільки те й робите, що порушуєте правила.

— Панове! — втрутився поліцмейстер.

Уже вкотре я переконався, що цей головний інспектор, попри тиху манеру говорити, мав певний безумовний авторитет. А може, всі просто корилися його високій посаді.

— Розкажіть, про що ви розмовляли зі свідком, — сказав він, витримавши кількасекундну паузу.

Я звернув увагу, що поліцмейстер, звертаючись, уже не називав нікого на ім’я, не згадував титулів, і я знав, що це означає. Він вирішив не ставати явно на чийсь один бік. Мене не здивує, якщо Еріка Гансен десь днів за два отримає поштою повідомлення про зняття з неї тимчасової недоторканності.

— Еріка нічого не пам’ятає з місця злочину. Принаймні так стверджує, — пояснив я.

— Вона каже правду?

Я замнувся.

— Не певний, однак схильний їй вірити.

— То в чому проблема?! — вигукнув Маркюссен. — Ти сам тільки-но підтвердив, що вона зазнала глибокої психологічної травми.

У кишені завібрував мобільний, я ще раніше вимкнув звук, щоб він мені не заважав, тому дзвінок проігнорував.

— Ось лишень питання, чим спричинена ця травма? Тим, що вона побачила картину кривавого побоїща, чи тим, що сама побоїще вчинила?

Ґюннар похитав головою.

— Ти й далі вдаєшся до тих самих старих спекуляцій! Ніщо не вказує на неї, як убивцю. Ти ніяк не приймеш того простого факту, що твій клієнт, який вже вбивав раніше й не раз погрожував убити решту своєї родини, був на місці злочину. Усі сліди ведуть до нього. А Еріка Гансен — всього лиш відволікання уваги.

— Я так не сказав. Під час першої нашої зустрічі вона напала на мене й поранила.

Маркюссен непорозуміло витріщився на мене.

— Про що це ти?

Я простягнув долоню, показав свіжий білий бандаж.

— Вона без попередження кинулася на мене й прохромила мені руку. Довелося накладати шви в лікарні.

Маркюссен заткнувся.

Я намагався, як міг образно, описати присутнім враження від своїх відвідин оселі Еріки Гансен: ознаки запущеності, відсутність особистої гігієни, висип на шкірі, страх, який, вочевидь, ні на хвилину не полишав її, дзеркало, замальоване губною помадою.

— Вона справляє враження психічно нестабільної людини. Просто кажучи, вона психічно хвора. Іноді здається, що в неї важчий психічний розлад, ніж у мого клієнта.

— Усе, що ти назвав, може бути наслідком душевного потрясіння від побаченого на хуторі Саннторв, — запротестував Маркюссен, але я бачив, наскільки він приголомшений. — Однаково я не розумію, чому б вона…

— Еріка Гансен ненавиділа Сіверта Саннторва, — урвав я Ґюннара на півслові. — Він домагався її, коли вона була ще малим дівчиськом. Це дає їй мотив.

Кімнатою розповзлася тиша. Першим її порушив головний поліцмейстер.

— Ви, справді, вірите, що вона їх повбивала, Бренне?

Я розвів руками.

— Не має значення, у що я вірю чи не вірю. Це ваше завдання докопатися до істини, не моє. Як адвокат, я зобов’язаний вказати на всі моменти, які можуть