Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

згорблену бабу, висохлу на кість, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:

— Пошуньшя, шерденько, нехай і я шобі ляжу та погрію штарі кошьті. А то у тій твоїй балії жимно, аж штрах.

Королевич від несподіванки втратив дар мови і хутенько відсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалі від цієї прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на ліжку, і попрохала:

— А чи не потер би ти, мурчику, мені крижі? Клятий гоштечь вщі кошті ломе.

— Що? — обурився королевич, силкуючись ногами під ковдрою потрапити у штани. — Та як ви смієте? Хто ви така?

— Та хто ж, як не твоя жаконна жінка?

— Хіба ви і є заклята королівна?

— Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.

— Але чого ж ви така стара?

— Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобі у болоті іж жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мій шуджений ж біди порятує. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо і від жаб'ячого життя урвала — жаки молода була, нікому не відмовляла. Але ж тієї маленької шлабошті ти мені не штанеш випоминати, правда? Бо ошь мені уже й вішімдешятка гримнула і щойно тепер доля ушміхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почитую!

1984

Стриптиз по-арканумськи

Пан Клюсик вийшов на сцену. Спочатку галантно шкіру стягнув через голову. Далі змотав у клубок всі жили й артерії. М'язи поскладав на одну купу, а кості на другу. Шлунок загорнув у сорочку, легені накрив капелюхом, серце повісив на кілочку, кишки за вухом. Голову поклав неподалік, щоб вона була під рукою.

Коли вже нічого не залишилося, пан Клюсик почав розкланюватись, але оскільки цього ніхто не міг роздивитися, то ніхто й не плескав.

Пан Клюсик розгнівався не на жарт. І як був — ув одній порожнині — покинув сцену.

Пан Клюсик, який перетворився в Ніщо, в пустоту, вийшов на вулицю.

З великою насолодою відчув, як вітер пролітає крізь нього і лоскоче його розкішне Ніщо.

Проходили крізь нього люди. Пробігали коти, пролітали мухи. І це було прекрасно.

Після цього з задоволеною міною розлігся посеред вулиці. Перехожі топталися по ньому, вози раз у раз розтинали його пустоту.

Пан Клюсик вмостився зручніше і повільно злився з бруком. Він одягся в каміння, застібнувся слідами, заклав собі руки під голову і знічев'я почав насвистувати.

1973

Арканумські шницлі

Треба було бачити цей королівський баль, де кишіло розкішними панянками, до запаморочення тхнуло кольонською водою, а цицьки всіх можливих гатунків буйно розквітали в танці, мало не вилітаючи з корсетів. Кавалери, схожі на стрикоників, гарцювали серед цієї пишноти тілес, кривляючись в усмішках і дотепах.

Око легко могло виловити з-поміж них королівського сина Боніфатія, високого і дуже худого молодика, який розважався тим, що спритно кидав гусениць паням за корсет. Панії верещали, кавалери, заходячись від повноти щастя, пірнали руками в пухкі перса і добували жовто-зелену кашу, яка їм розлазилася межи пальцями. Панії мліли. Одна навіть вцюнялася, але помітила це лише тоді, коли з-під її крісла витік грайливий веселий струмок, а всі присутні мало не пукали з реготу. Пані подумала спочатку, що в таких випадках найкращий вихід беркицьнути на підлогу, але вчасно зорієнтувалася, що може потрапити в баюру. У цю драматичну хвилину підлетів її чоловік, генерал Ковбасюк і, скинувши маринарку, елегантно витер паркет. Гості його відчайдушний вчинок зустріли бурхливими оплесками, ще бурхливіші оплески генерал здобув, коли мокру маринарку знову зодяг на себе.

— Браво! Браво! — загукав королевич і пришпилив генералові до коміра найтлустішу гусеницю.

Кількоро кавалерів упало на коліна перед своїми кралями серця і зі сльозами на очах благали їх теж цюркнути на підлогу, але панії чомусь не зважили на їхні прохання.

Баль продовжувався. Пані генералова виплила з зали, щоб поміняти панталони. Мокрий генерал пурхав, наче сухий метелик, щедро роздаровуючи запах своєї дружини.

Тим часом королевич ішов на штурм ще не здобутої ним фортеці, намовляючи пані К. на нічну зустріч. Пані К. була вдовицею на виданні. На сторожі її цноти стояв брат — мордатий бузувір з параноїдальною психікою. Вдова червоніла, закочувала очі, закушувала пухкі вуста і виділяла густий піт, але відповіді не давала.

— Якщо я не побачу зрозуміння моїх почуттів, — сказав королевич, — то кину вам за пазуху не якусь там гусеницю, а велику пулькату жабу.

Вдова охнула і, пробелькотівши, «мені зле», відкотилася під стіну. Але королевич облоги не знімав. Він продовжував атакувати усе новими й новими зразками зброї, аж поки вдова не процідила крізь усміхнені зуби:

— Опівночі я спущу з балькону драбинку.

І якраз вчасно, бо саме підлетів її брат і повідомив, що їм уже пора додому.

Вночі королевич сидів у кущах розквітлого жасмину і пильнував балькон. Рівно опівночі зашелестіла мотузяна драбинка, а за хвилю він уже щосили стискав свою кралю в покою.

— Я вам хочу сказати… я вас хочу попередити… — муркотіла вдова, розімліло обороняючи рештки свого гардеробу, які королевич зривав, наче лушпайки цибулі.

— Так-так, звичайно, — відповідав королевич, розкладаючи її на ліжку.

А коли і він роздягнувся і хотів уже, було, перейти до урочистої частини, вдова сказала:

— Ах, ви нічого не зрозуміли. Подивіться спочатку, яка пастка на вас чекає, — і розкинула ніжки.

Королевич глянув і скрипнув од люті зубами. З-поміж стегон визирав механізм, що нагадував млинок. Коли вдова розводила ноги, він сам вмикався і тоді лунав легенький скрегіт металу. Ніжне хурчання млинка не віщувало ані краплі задоволення.

— Чорт би його побрав, вашого брата! Таке вигадати, га? Королевич узяв зі столу олівця і всадив до млинка. Олівцем

закрутило і за мить з піхви посипалося саме порохно.

— Чому ж ви мені одразу про це не сказали?

— Я говорила, та ви не слухали. А, зрештою, чи повірили б ви мені?

— Звичайно, що ні. Але врахував би і відповідно б наготовився. А то, що ж тепер робити? Мені зовсім не хочеться свого чудового розпашілого від бажання прутня перетворювати на фарш для шницлів!

— Ох, не кажіть! Він так апетитно виглядає!

— Правда? Ну, то пригостіться.

— Ах, що ви говорите! Хіба я якась… Ап… Ав… Ay… A-A… Мнц… Мнц… Мнц… Мнц… Мнц…

Потім, як це пишеться у відповідних романах, вони лежали і глибоко дихали.

— Добре, що у вас бодай у роті нема млинка.

— Хі-хі-хі… — відповіла